На зморшкуватому обличчі матері світиться посмішка. В її очах бачу радість. Її лагідні губи цілують мої затягнуті щетиною щоки, моє солене від поту чоло. Та я не відчуваю більше їх ніжності. Моє серце зачерствіло і запало всередину.
- Все добре, сонечко? - материн ласкавий голос лоскоче барабанні перетинки.
Не хочу відповідати. Тмяними зіницями дивлюсь на ще одне лікарняне ліжко, на якому сидить матір. Воно, як і те, що праворуч із зім’ятою постіллю. Ненька провела біля мене цілу ніч, а може й не одну. А я, свиня. не хочу з нею говорити. Став твердим і противним самому собі. Противними стали всі і все навколо. Біль з’їдав мене з середини. Краще б вмер там коло Васі, що загинув, прикриваючи моє контужене тіло.
Попереду висить нога. З неї, як розпечені леза, стирчать залізні стержні. Вони, як не вгасаючі ниючі епіцентри, від який біль розтікається по всій плоті. Та якби боліло тільки тіло, то було б легше.
Розтрощена правиця, що незворушно зависла у повітрі, не дає спокою. Поруч мене ще два ліжка. Одне з них заняте черговим ув’язненим. У нього перев’язана голова, а під очима видніються темні синяки. Я вже десь бачив цей орлиний переламаний ніс. Може це хтось із моїх фронтових друзів? Не можу згадати.
Чоловік появився на лікарняному ліжку певне цієї ночі або попередньої. Не пам’ятаю, скільки я спав. Відтоді, як повернувся з Донбасу, перестав орієнтуватись у часі. Вже немає ні темної ночі, ні ясного дня. Залишись тільки сірі від патронного пороху спогади.
Неньчин голос намагається достукатись до мого серця. Марно.
- Синочку, чого ти нічого не кажеш? - погладжуючи пушками пальців моє закам’яніле обличчя, питає мама.
Я знову продовжую грати у дурнувату гру в мовчанку. Відвертаючи голову, дивлюсь, як за вікном ллється небесна роса. Сіре небо видавлює з себе сльози смирення. Як я хочу вийти і стати під цю зливу. Та навряд чи дощ зможе змити з мене всі ті гріхи, які бачив, які скоїв.
Мати не витримує моєї байдужості до оточуючого світу:
- Чому ти не можеш подивитись на мене, рибо моя?
Я неохоче повертаю лице до мами. Дивлюсь на неї мокрими очима. Н,і я не плачу. Ці чортові солоні краплі самі по собі навертаються мені на очі. Тепер вони такі мокрі, як лід, що скував річку мого життя.
- Я вже цього не витримую! - зривається на плач мама. - Чому ти так робиш? Чому ти так поводишся з нами? Ми ж тобі тільки добра баж...
- Як? - тихим і хриплим голосом перебиваю я неньку.
- Що ти сказав? - перепитує жінка.
- Як? - знову невиразно й тихо я говорю.
- Що як? - нічого не розуміє мама.
- Як я з вами поводжусь? - цього разу в моєму голосі чується більше сили.
- Ти з нами не говориш, ти тільки дивишся в те дурнувате вікно, наче воно цінніше тобі за мене, за батька, за Катю, - по недоспаних мішках під очима починають бігти краплі.
- Чого ти відштовхуєш її, відштовхуєш нас від себе?
Я не знаю, що відповісти. Я тільки дивлюсь крижаним поглядом на зморшкувате часом і горем обличчя найріднішої. До палати хірургії заходить русява красуня. Катя - моя наречена. Її волосся, зібране у пучок, непомітно гойдається у різні боки . З-під мокрого коричневого плаща визирають пишні груди, обтягнуті салатовою кофтою. В її руках шарудить синій пакет та складена темно-синя парасоля.
Катерина бачить сльози на маминому лиці. Довго не думаючи, сідає біля неї.
- Що сталось, люба моя? - запитує наречена у заплаканої жінки. Пригортає її голівку до своїх грудей. Матір захлинається на плечі Катерини.
- Тихо, тихо, люба моя, - ніжно промовляє дівчина,переводячи погляд на мене.
- Ви цілу ніч тут просиділи. Йдіть додому, відпочиньте трохи, а я з Русланком посиджу. Добре?
Неньчин кулак стискає верхній одяг пишногрудої красуні. Вона не може спинити сліз відчаю, що ллються з-під її повік.
Дивлюсь на цю картин і розумію, що це все через мене. Я нічого не роблю, щоб перервати цю стрічку печалі. Нічого. Я, блядь, не можу витиснути з себе ні єдиного слова, ні єдиного звуку, ні єдиного жесту! Нічого.
- Ну все годі. Перестаньте плакати! Сльозами горю не поможеш, - взявши за плечі матір, дівчина відводить її від себе. - Вам треба відпочити і виспатись!
- Ні, ні. Мені треба бути тут, - розгублено звучать слова неньки .
Її обличчя повністю солоне від сліз.
- Подивіться на себе. Вам потрібний здоровий і міцний сон, - продовжує напирати дівчина. - З Русланком вже все в порядку. Ви вже цілий тиждень нормально не спите. Тим що ви тут себе мучите, ви нічим не зарадите.