- Ти права, дитино моя, - погодилась з майбутньою невісткою мама.
Після сказаного мама повертає погляд до мого ліжка. Він наповнений жалістю і співчуттям. Зморшкувате лице почервоніло від мокрих хвилин відчаю.
- Викликати вам таксі, Людмило Михайлівно? - турботливо запитує Катя.
- Не потрібно, звідси до будинку пару хвилин, - відказує ненька.
- Але там, ллє як з відра, - попереджає наречена.
- Не переживай за мене, доню. Якось дійду, - не піддається матуся.
- Та ви ж не маєте парасолі, Людмило Михайлівно!
- Ну тоді, золотце моє, викликай машину, - програє словесну дуель мама.
Заплакана жінка вдягає довгу темно-сіру балонову куртку, що до цього висіла на залізній спинці ліжка. Ноги матері захищені шкіряними чорними чобітками на високому каблуці. Вище - чорні капрони, що ховаються за чорною довгою спідницею.
Катерина, вставши з ліжка, шукає номер таксі у телефоні.
- Знімай з себе спочатку мокрий плащ, Катрусю. А то ще простудишся, - з турботою промовляє ненька.
Дівчина кидає свою справу і починає знімати верхній одяг:
- Куди його повісити?
- Поклади тут, - говорить ненька, показуючи на місце, де лежала її куртка.
- Та він мокрий, вся постіль замаститься. Де тут вішалка якась? - розглядає палату Катя.
- А ось, за дверима.
Йде вішати мокрий плащ на металеву вішалку наречена.
Я дивлюсь на себе зверху. На животі розгорнувся сніговий гірський хребет з білої постелі. За сніговими схилами виростає моя оголена нога, що йде до неба. Вона невагомо висить на витяжці. Рук не бачу, їх поглинув білосніжний покрив гір.
Підійшовши до ліжка, мама нахиляється до мого обличчя:
- Як ти, сонечко?
- Все добре, мам, - ледве витискаючи звук, відповідаю.
- От і добре, що все добре, синочку мій, - цілує мене у щоку.
Поки вівся мій діалог з найріднішою, Катя вже встигла викликати машину.
- Можете помалу виходити, Людмило Михайлівно, - сказала дівчина.
Мати виходить з кімнати,зникає, як теплий вітерець, що ніжно скоботав мою обірвану душу.
- Ну що, як ти коханий? - лагідно запитує красуня.
- Ти що сама не бачиш, як я? - рвучко обриваю .
- Я щось не те сказала, любий? - ніжно Катруся.
- Ви завжди не то що треба кажете, - з черсвістю у голосі відповідаю.
- А про що ти хочеш поговорити? - наречена.
- Ні про що я, блядь, не хочу говорити. Я хочу щоб ви всі лишили мене у спокою. Я вам не якийсь гівнюк, щоб зі мною сюсюкатись, - наповну виліз гнилий язик з чорної горлянки.
- Ми з тобою не сюсюкаємось, а хочемо налагодити контакт. Щоб ти не тримав все в собі, - пояснює дівчина.
Я не хочу нічого відповідати. Бо розумію, що й так не зможу передати словами те, що бачив там - на тій лінії, що розмежовує мирний і безтурботний світ і справжнє пекло, що поглинає дух і плоть. Що я можу розкати, що я можу пояснити людині, яка не бачила пошматовані ненавистю тіла безневинних людей. Яка живе у рожевих окулярах, не розуміючи, що за ними відбувається.
- Дивись, що я тобі принесла, - намагається перевести діалог в інше русло Катя. - Банани, а тут у нас ківі. А ось твої улюблені мандаринки, притуляє дві помаранчеві кульки до свої румянців на щоках.
- Дякую, але я не голодний, - неохоче відрубую.
- Як хочеш, - продовжує на радісних тонах щебетати кохана.
- Нічого, скоро тебе звідси випишуть. А там не за горами наше весілля, - від Катрусі так і лупить фонтан позитиву.
- Яке ще весілля? Ти не бачиш, який я? - вибльовую з себе слова. - Я не знаю, чи взагалі буду ходити.
- Що ти таке говориш, милий. Звісно ти будеш не те що ходити, ще футбол будеш бігати з хлопцями.
- Який футбол? Я весь переламаний. Якщо я стану на ту чортову ногу, то все одно буду храмати. На що тобі такий каліка. Найдеш собі якогось красеня на ферарі і з ним будеш у весілля бавитись, - відвертаю голову від нареченої.
- Який ти дурненький, - погладжує розкуйовджене волосся на моїй голові.
- Я буду з тобою будь-що. Хоч будеш на дві ноги кривити, дорогий.
- Що я тобі зможу дати, крім свого скилгення? Нічого. Ти будеш дивитись на своїх багатих подружок, які повиходили за ходячі кошильки і заздритимеш їм, - настоюю на своєму.
- О так ти про мене думаєш?! Що мені від тебе тільки грошей треба. Мені тебе треба. Тебе сильного, мужнього, хороброго. Тебе колишнього, а не нитика, який те і може, що себе жаліти і нити. Мені похер на ті гроші і на ті подружки. Повернись колишнім! - просячи мене, промовляє наречена.
- Я ніколи вже не стану колишнім, - вдруге відвертаю обличчя.
- Я тебе розумію, у тебе депересія ...
- Та не розумієте ніхуя ні ти, ні мама, ні тато. Ніхуя ви всі мене не розумієте! У вас не лежить на витяжці нога. Кістки, якої від сраки до п’яти перемелені снарядами тих йобаних уродів. Ви ніхуя не розумієте. Ви лиш можете говорити, говорити і говорити! Пиздіти, що мене розумієте. А мені того на хуй не треба! - зриваюсь на крик.