Цигарка приліпилась до рота слідчого, що час від часу випускав дим, як старий локомотив.
- Але нині ж тільки четвер, - заперечив Михайло.
- Бач, ти знову тільки за роботу думаєш. Тобі треба промочити мізки, -відказав Возняк.
- І куди ми їдем промочувати мізки? - змирився київський оперативник.
- Тобі це місце має сподобатись, Міш. Може собі навіть якусь діваху знімеш, - скалячи зуби мовив водій.
- Яку ще діваху? Мені зараз не до цього.
- А до чого? Не будь нитиком .
- Я розумію, що ти не хоч припускати, що діє ціла група цих збоченців. Це тобі нагадує про Бистрицьку справу? - похмурим голосом промовив Пучков.
- Ти що йобнувся?! При чому тут Бистрицька справа? - розлючено прогарчав Возняк.
- Я розумію це тобі нагадує про Гошу, - продовжив Міша.
- Ти, сука, Гошу, сюда не чіпай. Тоді все зовсім по- іншому було, блядь! І ти нічого не розумієш. І взагалі, звідки ти знаєш про це все? - розгнівано пихтів Андрій, не відпускаючи сигарету з губ.
Він міцно тримався за руль. Його погляд був звернутий на дорогу.
- Я читав її, - відказав київський оперативник.
- Ти що слабий?! На що ти читав справу восьмирічної давності?! - роздратувався Возняк.
- Я мусив знати, з ким працюю, які у тебе методи роботи, - дотримувався спокійного тону Михайло.
- Та ти реально слабий, Міш. Ти так говориш, якби ми були в дешевому детективному серіалі! Це Франківськ, а не Лос-Анджелес, чоловіче, - промовив Андрій.
- Де б ми не були, ми повинні виконувати статут, Андрію, і звертати увагу на факти, - заперечив Михайло.
- Факти, хуякти! Міша, ми не є ні в Америці, ні навіть у Києві. Тут не може бути якихось нереальних розв’язок. Це простий злочинець, який має кілька йобаних плащів, і все! Все Міш! - випустив дим разом із люттю Андрій.
- Ти так і тоді, вісім років тому, казав, Возняку? Чи не так? - знову зачепив за живе колегу оперативник.
- Ні, блядь! Тоді все по- іншому було. Чи ти думаєш, курва, що в Івано-Франківську є якась секта дрочунів?! Які приходять на зібрання і розказують, хто, де, як і на кого дрочив. Ти що, блядь, йобнувся, чи що?! - роздратувався Возняк, включивши правий поворот.
- Я тільки припускаю, -відповів Пучков.
Автомобіль став коло бару, заїхавши трохи на тротуар.
- Припускати будеш в себе вдома, а не в моїй машині, поняв?! - франківський слідчий відкрив дверцята авто. Це ж зробив і його київський колега.
Вийшовши з автомобіля, чоловіки попрямували до бару, який знаходився у підвальному приміщенні.
Біля сходової клітки Андрій схопив Пучкова за рукав піджака і сказав:
- Ще раз згадаєш, про Гошу, або про ту йобану справу, я тобі кадик вирву! Зрозумів, Міша?
Пучков тільки промовчав.
Андрій загасив бичок об сміттєву урну і відправив його до іншого непотребу, який лежав на її дні. Над сходами, що вели у підвальне приміщення висіла дерев’яна вивіска. На ній великими літерами було вирізьблено «Мрія». Слідчі почали спускатись вниз до бару.
Саме приміщення бару було темним і похмурим. Легеньке червоне-синє світло, яке йшло від іонних ламп, що були розташовані коло барної стійки, було єдиним джерелом світла у цьому гадюшнику. Переступивши поріг закладу, Пучкову чомусь стало зле.
- Здоров, Петь, - піднявши праву руку привітався Андрій до бармена.
Петро був у білій сорочці, яка у вогнях червоного сяйва здавалась пурпуровою. Мужик за барною стійкою підняв мовчки руку у відповідь. Його обросле чорною щетиною лице видало посмішку.
Оперативники пройшли половину приміщення і повернули ліворуч. Практично навпроти стійки був розташований столик, лавки якого з трьох боків були оточені стінами. За столом сиділи троє чоловіків.
Одного з них, найогряднішого, Пучков знав - це Ігор Романишин. Він був одним із працівників слідчого управління. Передня частина голови чоловіка була лисою. На Романишину гарно сидів костюм темного кольору і такого ж забарвлення краватка.
По праву руку Ігоря - вусатий худий мужик, Тарас Шипайло. На відміну від колеги ліворуч, він мав густу чорну шевелюру, скроні якої захоплювала сивина. Тарас носив шкіряну куртку, під якою мав білу футболку з якимось незрозумілим написом на грудях. Вусач також працював у слідчому управлінні.
Третій чоловік, що сидів навпроти компаньйонів, - Радіон Лонюк. Радіон, юрист за спеціальністю, працював у міській прокуратурі. Лонюк був у сірому костюмі. Русяве волосся прокурора закривало його вуха. На обличчі блищали великі квадратні окуляри.
- Здоров, мужики, - потискуючи руки чоловікам, сказав Андрій.
- Це Михайло Пучков, мій новий напарник, хто не знає, - з посмішкою промовив Возняк.