Не хочу це чути. Не хочу це бачити. Мені все так остогидило. Я не хочу бути тут, серед цієї купи бруду і сміття. Моє місце там, на війні.
Чортова нога не перестає боліти. Добре хоч не треба з цим довбаним ціпком ходити. Скільки часу минуло, а все одно схожий на кривого каліку.
Дощ пробивав своєю вологою капюшон моєї балонової куртки. Я чув її своїм, покритим кількома чорними волосками, тім’ям. Краплі води котились по моїй чорній бороді. Та все одно, я не спішив. Не мав чому. Не мав куди.
Я, напевно, вже вмер. Ще тоді в окопі. У мене не залишилось нічого живого. Ніякої емоції, крім гніву і злості. Я ненавидів все, всіх. Та найбільше ненавидів себе.
Навіть не знаю, чого я несу ці пляшки з бухлом. Цей зелений гад, сука, вже не бере мене! Пакет тільки уповільнює. Та яка різниця, я і так не спішу. Не маю чому. Не маю куди.
Наскрізь промок. Сині джинси перетворились у чорні. Вода у кросівках чвякала і дратувала мене. Посилювався дощ. Блискавки спалахували у небі. Темне небо нагадувало чорну землю, на якій раз за разом розривались снаряди. Потужний звук, що пролунав слідом за блискавкою, змусив моє тіло здригнутись. Не мене. Я вже не боявся нічого і нікого. Грім залишався у вухах надовго. Я так довго до нього звивикав і так швидко відвик.
Збільшуються пориви вітру, надворі стає все темніше і похмуріше. Люди зникають у будинках. По мокрій вулиці човгають машини. Блискуче світло фар відбивається від калюж і білбордів.
Вогонь. Пекельне полум’я супроводжує мене. Перед очима з’являються димлячі бронетранспортери. Чорні згорілі тіла вивалюються з кузова. Вони чіпляються неживими руками за землю. Останні спроби вижити, останні спроби життя. Це все зараз стоїть у моїх очах. Я прижмурюсь, щоб цього всього не бачити. Дарма, все стає все гірше.
Грім здригає тіло знову. Я розплющую очі. Переді мною вони. Моя триста перша бригада. Молоді хлопці, що горять живцем у кузові машини. Серце щемить.
Вода допомогла отямитись. Маршрутка обляпала мене калюжним брудом, заспокоївши уяву. Але знову грім. Пижик спалахує позаду. Люди з криками вискакують з пересувного гробу. Обертаюсь, аби переконатись, що все це не насправді. Автобус надалі продовжує свій рух. О Боже, я вже не можу так більше існувати.
У кожного було таке відчуття, що хочеться взяти до рук калаша і всіх перестріляти, а потім пустити кулю у свою голову. Тепер воно переслідує мене постійно.
Краплі води повільно стікають по руках. Пляшки дзеленкотять у пакеті, нервуючи мене. Повільно шкандибаючи, заходжу спочатку за помаранчевий будинок. Коло нього стоїть дитячий спортмайданчик. Посеред нього розмістилась пісочниця, яка перетворилась на болото. Турнік і бруси замикають ігровий оазис мого двору. Як довго я не підтягувався. Треба перевірити, чи я на щось ще здатен.
Ставлю пакета. Стрибаю на турнік, та руки не можуть зачепитися за мокру трубу. Та я не звивик здаватись. За другою спробою зачіпляюсь за неї. Раз, два, три... відчуваю, як у мені пробуджується сила. На якусь мить я знову стаю тим двадцятип’ятирічним хлопцем, який радів життю, любив його. На цьому пориві сили роблю підйом-переворот. Як легко він мені піддався. А ну ще один. І цей пішов як по маслу.
Третя спроба. Проте ускладнимо завдання. Виконаємо «дембілівський». Ноги вже вгорі. Рвучким поштовхом рух вириваю тулуб уверх. Він робить переворот через мокру трубу. Прес, який вже давно забув про кубики, напружив все те, що на ньому було. І таки не торкнувся. Ще є порох в порохівницях.
- Руслане, а ну бігом додому. Ти, що здурів? - перервав цей свіжий подих мого сумління голос матері.
Мама кричала з відчиненого вікна. Ставши на землю, подивися догори. Крізь дощ намагався розшукати вікно на четвертому поверсі. Та злива змивала зображення. Вона градом лупила по моєму обличчю. У відповідь лице червоніло і пекло. Взявши чорний пакет, поштигулькував до під’їзду.
У квартирі мене зустріла розлючена мама у синьому фартушку. Її волосся кольору вогню ідеально пасувало до зелених очей. Людмила Михайлівна була тендітною жінкою із сильним характером.
Зі словами «ти, що здурів, Руслане?! Надворі ллє як з відра, а ти на турніку крутишся» вона накинулась на меме.
- Що погоди більше не буде? - поставила мокрий одяг на вішак.
- Може більше й не буде, - похмуро відповів неньці.
- Що ти такі дурниці розказуєш, сонечко. Як не буде? Літо вже не за горами, - промовила, беручись до чорного пакета.
- Не чіпай, мам! То моє, - одразу схопився за торбу.
Випивка, що там знаходилась, почала дзеленчати.