Як завжди, по ТБ показували всяку херню. Мультики, суд, всякі дурнуваті телепередачі про дурнуватих людей. О, російська мильна опера. Як таке гівно можна дивитись. Якась 120 серія, можу поспорити. Добре хоч перестали тих сраних ментів показувати.
Та все одно повно всього російського. Навіть українські канали і то по- російськи говорять. А потім ще кажуть, що ми ущемляєм рускоязичних. Та хай ті політики довбані подивляться цілий день у той сраний ящик і скажуть, хто кого гнобить, блядь! О, камеді клаб, ще одні уроди. Не можу на них дивитись. Невже не можна щось своє людське зняти, а не купляти всяку парашу.
- Ти перодягнувся?! - чую голос із кухні.
- Та, мам! - кричу у відповідь
- А мокрий одяг поставив сушити? - мама.
- Ні. Я потім поставлю. Бо я так змерз. Трохи під ковдрою побуду і тоді піду, - накидаю на себе ковдру.
- Та я вже сама поставлю його на батарею, - ненька.
Вмикаю канал новин. Нарешті чується рідна мова. Та знову провокації, вибухи, руїни, жертви, трупи, сука! Ще там на це все надивився. До тепер, блядь, сниться! Воно мене кличе. Кличе туди. До своїх побратимів. Там моє місце, а не тут перед телевізором з пивом. Та ця клята нога прикувала мене до цього гнилого міста, де всім на всіх насрати. Де легше когось облити брудом, ніж допомогти йому.
Незважаючи на вибухи, на смерть, що з кожною хвилиною чекає на тебе, гострячи косу, аби вирізати тебе з цього життя, на той весь жах, який є на Донбасі, мені чомусь там спокійніше. Бо там справжні люди, не ці маскаради, що волочаться по тротуарах.
І ти там справжній, живий. Ти мусиш таким бути. Не тільки через те, що ти можеш загинути у кожну хвилину, секунду, мить. Через те, що тебе там просто з’їдять. Ні не ворог, не твої бойові колеги. Тебе зіжре війна. Вона не терпить фальшу, як мир.
Взагалі, тобі там насрати на все, навіть на своє життя. Не через те, що ти такий безстрашний, мужній, сильний і крутий. Ти просто не відчуваєш, ти знаєш, що твоє плече підпирає справжній брат, який за тебе поляже, а позаду загиблі герої, які не простять. Якщо ти не будеш мати такого товариша, або сам не будеш цим братом, справжнім, без цієї всієї брехливої херні ти помреш. Не обов’язково фізично.
Я мав щастя мати такого товариша. Вася. Василь «Чіп» Чіпко - це та людина, за яку я був готовий на все тоді і зараз. І він був ладен віддати мені останнє, що мав.
Вася, ти це довів. Чую, як холодні краплі миттєво випаровуються на моєму палаючому перемерзлому лиці. Не можу їх стримати, як ту бурю за вікном. Витираю ознаки слабкості зі своєї пики.
- Батько дзвонив, казав, що скоро буде, - мамин голом лине з вітальні.
- Добре, - сухо відповідаю, ковтаючи пиво.
- Як він прийде, тоді і повечеряєм, добре, синочку? - лагідно запитала матір.
- Добре, ма! - крикнув у відповідь.
По ящику саме гівно. Одне те саме і те саме, заїбало! Треба розслабитись. Перемикаючи музичні канали, по яких раз за разом викрикають якісь голі дівки. Розмірковував, що б таке подивитись. Може якийсь фільм. Але який? Комедію? Ні, мені зараз не до цього. Бойовик? На Донбасі вже надивився на пару років наперед і бойовиків і жахів. Ні, дякую. Драму? Мені і так на душі херово. Мелодрама? Ніколи не любив цієї сопливої херні.
Заливаючи у себе зеленого гада, я вже замахався думати, що хочу подивитись. Пульт, чуючи мою безвихідь, сам знаходить те, що я шукав. Документалка, та ще й українською.
- Нарешті знімають щось патріотичне, - зрадів я.
Інтуїція мене не підвела. Патлатий мужик, який час від часу появлявся на екрані коло берегів Дніпра, розказував про Героя України Олексу Гірника.
- Десь я вже чув це прізвище. Ні, це Стуса вбили в концтаборі. Але де ж я чув це прізвище, - мучив себе здогадками я.
- Це був Прометей українського народу, що запалив смолоскип свободи, смолоскип непокори радянському тоталітарному режиму, - заговорив з екрана ведучий.
- Чого він сказав смолоскип? Чого не сказав вогонь? Смолоскип...? - роздумував, п’ючи пиво.
Ведучий документальної програми розповідає про смерть Олекси. Вчувши тільки про Канівську гору, я вже все зрозумів. Олекса Гірник був саме тим відважним чоловіком, який кинув виклик імперії зла і брехні. Одна людина, що своїм мужнім вчинком таки зробила одну з тріщин у жалюгідній і черствій радянській системі.
Гірник спалив себе в ім’я протесту проти русифікації і геноциду українського народу. Прометей, що дав націям, всім пригнобленим цим режимом народам, вогонь надії. Заплативши за це велику ціну. Він був вірний син України, її Герой.