Я завинив перед Васею, перед всіма моїми братами. Не названими, а справжніми братами. А ці гниди, що ховають обличчя, ще не чули пострілів, не чули вибухів. Не знають, що таке війна. Нічого, ще вчують, ще побачать. Я розколю їх оболонку і витягну на поверхню їхні страхи. Зламаю окови системи, що скільки років мучила мій народ.
Не цих, що ходять за вікном і жаліються на свою Батьківщину. А тих, що готові все віддати за неї, як за рідну матір. Вони справжні сини України, і мої рідні брати. І маю віддати свій борг перед ними. І ці жалюгідні брехуни також мають поплатитись за їх смерть і за свою байдужість до неї.
Я є християнин, який одночасно вірить у Вальгаллу. Рай для воїнів, для борців за свою свободу, за свою долю і життя близьких. І туди можна потрапити не тільки загинувши в бою, але й борячись проти свавілля, проти несправедливості.
Померти у бою за якусь херню, у вигляді грошей чи влади, це не те, що загинути за свою ідею, за свою любов. Для себе я вже вирішив одне - я мушу потрапити в свій рай, в свою Вальгаллу. Щоб це мені не коштувало.
Розділ 4. Ненаситна муза.
- Що я, блядь, роблю?! Рано на уроки, - певне вже вп’яте прокручується у Романовій голові.
Він на межі. Серце робить сто ударів за секунду, ніби хлопець бігає крос. Та як би так. Рома сидить за робочим столом, на якому робиться справжній хаос. Повно якихось зошитів, листків формату А4, які зверху до низу чорніють текстом.
У правій руці студента сильно затиснута пальцями ручка бігає бо листку зошита. З пристрастю лягають нові рядки на аркуш. Практично одразу після перенесення думок на папір окремі з них одразу закреслюються. Ба навіть знищуються з такою жорстокістю, що на їх місці залишаються тільки жирні темно-сині смуги.
- Йоб твою мать, Рома, йди спати! - знову звучать звуки чи то совісті, чи то втоми.
Та щось не відпускало хлопця у ліжко. Він намагався заснути. Та не вдалось. Півгодини покрутившись, Кошик здався у намаганнях зануритись в царство сну. Одягнувши спортивні штани, юнак сів за робоче місце.
Пальці лівої руки нервово стукають по коліні. Сині штори ховають ніч за вікном. Білі стіни кімнати здаються молодому поету жовтогарячими. Приміщення тисне на нього. Рома дивиться прямо на кістяк будинку, який покриває армія люстрових фотонів.
Історик гризе кінець ручки. Раптом творча хвиля накриває голову. Кошовий починає накидати нові штрихи на чисте полотно. Щось не сходиться. Відбувається знешкодження ненависних слів.
Випліскуючи ЦНР назовні, Роман, починає гойдатись на табуреті. Ніжки б’ються об дерев’яний паркет кімнати, створюючи луну в приміщенні. Гумові тапочки синього кольору на босу ногу чухлють дерев’яне дно нічлігу.
- Сука, Кошик, ти вже заспокоїшся?! - перебиває нічну самотність Романа голос Васі Сандюка, сусіда по кімнаті.
Диван Василя знаходиться за півметра від столу, за яким працює Рома. Закутавшись по саму голову ковдрою, він намагався заснути. Щоб помогти собі, хлопець закрив свої очі однією з подушок. З усіх частин тіла сонливого Сандюка з-під постелі виглядав тільки рот.
- Що ти хоч, Вась? - запитанням на запитання відповідає поет.
- Я, блядь, хочу спати! Але, сука, хтось мається хуйньою і не дає мені спати! - нервово відповів друг.
- Зараз тоже піду спати, почекай пару хвилин, - намагався втихомирити сусіда Кошовий
- Та, блін, Кошик, то вже півдруга година, - крутиться під ковдрою Вася.
- П'ятнадцять по другій, - поправляє друга історик.
- Тим більше, бля!. Що ти там робиш? - не визираючи з-під подушки,сказав Сандюк.
- Нічого, - відповів Ромко.
- Знову якусь свою хуйню пишеш? Падав дощ, падав сніг... - згадував не дуже вдалі перші кроки колеги у творчості.
- Завали і спи! - з гнівом у голосі промовив Кошовий.
- Ти знаєш мені, сука, не зручно якось спати з подушкою на писку, - з іронією відказав сусід по кімнаті.
- Я вже закінчую, блядь! - процідив крізь зуби, хворий на безсоння студент.
- Давай, кінчай всій епос на кухні! -знаходить компроміс Василь.
Одна з його рук виповзла з-під ковдри та вказала на білі двері.
- Як ти мене заїбав! - забираючи свої речі, огризається Роман.
Його шльопанці човгають по дерев’яному паркеті. Тіло вже сонне, а розум продовжує битись у конвульсіях музи.
- І світло, блядь, вирубай! - навздогін товаришу Сандюк.
Василь забирає з своїх очей подушку і ставить її під голову, у компанію до подруги. На лиці студента, що засинає, появляється посмішка перемоги.
Роздратований поведінкою друга, Рома заходить на кухню. Він голосно грюкає дверми. На кухні холодно. Віє морозний вітер, який провіває босі ноги історика. Дивлячись перед собою, Кошик бачить сніг, що виблискує у світлі місяця.