Навкруги не було ні душі. Та це могло тільки здаватись закоханим. Оскільки зараз і тут їх було тільки двоє. Для них ніхто не існував. Для них було цілого світу замало. І знову настали хвилини, ба навіть секунди, які тривали роки, століття і епохи. Це був момент, в якому відкривалась вся краса цього нерозгаданого почуття.
Однак цей момент перервали холодні краплі, які раптово бурхливим водоспадом почали падати із чорного неба. Кілька секунд покрутившись під холодним душем, що поєднувався з пронизливим і не менш холодним вітром, молоді люди зрозуміли, що це не той романтичний момент, який так красиво зображується у фільмах.
Рома поставив дівчину на асфальт, що перефарбувався у темний колір. Трохи змерзнувши від різкої зміни погоди, молоді люди почали шукати прихистку. Швидше зорієнтувалась представниця прекрасної половини людства. Недалеко від міського озера знаходилась школа, в якій відбулась перша зустріч закоханих. Схопивши хлопця за руку, Корнійчук почала тікати від холодно водоспаду у бік учбового закладу.
- Діан, куди ми біжимо? - нічого не розуміючи і швидко перебираючи ногами, спитав Роман.
- До школи, - коротко відповіла дівчина.
Вона бігла настільки швидко, наскільки їй дозволяли її підбори.
- То вже вечір. Вона ж зараз закрита! - біг нарівні з красунею Кошик.
- Я знаю одне місце, яке завжди відкрите, - вже трохи захекавшись від незапланованого кросу, промовила Корнійчук.
- На накинь на себе, - простягаючи шкірянку до Діанки, промовив Рома.
Побачивши, що брюнетка ніяк не реагує на його слова, Кошик витягнув свою лівицю з міцних обіймів дівочої долоні і одним влучним помахом рук накинув курточку на спину Діани.
Вони підбігли до чорного кованого паркану, який простягався вздовж всієї територій учбового закладу. Одразу за огорожею був невеличкий обрив. Першим зістрибнув Рома. Взявши Діану за талію, студент опустив дівчину на грунт. Молода пара продовжила свій рух до цілі. Дощ все посилювався, переростаючи у справжню бурю. За спиною закохані чули страшні звуки грому, що заставляли здригатись їх юні тіла.
- Стрибай мені на плечі, - прокричав Рома, трохи випередивши брюнетку на підборах.
Дощ лив як з відра, тим самим погіршуючи акустику довкола.
- Що?! - прокричала чи то не почувши, ти то не зрозумівши Кошового.
- Кажу, скакай мені на плечі! Так швидше буде, - повторив хлопець.
- Окей! - прозвучало з усміхнених уст Діани.
Красуня, немов пантера, стрибнула на спину Романа. Це все відбувалось під час бігу. Тіло Кошового трохи відхилилось праворуч. Сам юнак на мить похитнувся, не зрозумівши, що коїться, назад. Та вирівнявшись, Рома швидко продовжив біг до будівлі школи.
- Куда бігти?! - трохи відвернувши голову назад спитав юнак.
- Бачиш зліва дерев’яну будку з дверима? - тикала пальцем на дерев’яну прибудову Діанка.
- Так! - прокричав Рома.
- Туда! - коротко і ясно промовила дівчина.
Кошик якомога швидше почав бігти до дверей будки.. І знову земля і небо здригнулись від страшного грому, який здавалось вдарив у самісінький центр Землі, тим самим викликавши землетрус.
Винятком не став і Рома, який теж ледь сіпнувся. Під його ногами появився каток. Роман послизнувся на багнюці, на яку перетворилась ґрунтова стежина, що вела до сховку.
Діана, яка нагадувала рюкзак, що тримався на плечах студента, скрикнула у передчутті падіння. Розвівши руки у різні боки, Кошовий втримався на своїх двох. Зменшивши свій темп, продовжив шлях до будки.
Нарешті, прибігши до омріяних дверей, Рома одним рухом руки відчинив їх. Перед ним простягались дерев’яні сходи, що вели у підвал. Зійшовши на кілька сходинок, студент спустив зі своїх плечей Корнійчук. Вітер вхопив старі трухляві двері, як пір’їнку, ледь не зірвавши її з іржавих завіс.
Холодна буря увірвалась у похмуре приміщення прибудови. Ставши каблуками на дерев’яну поверхню, дівчина рвучким рухом зачинила двері до комірчини. Під час стрибка з неї впав верхній одяг. Діана, намагаючись швидко підняти шкірянку з брудних східців, відпустила ненадійний, проте щит, котрий захищав молодих людей від негоди.
Вітер, не чекаючи ні секунди, знову почав віддирати старі і діряві двері із завіс. Скажений ураган, що лютував надворі, почав захоплювати приміщення будки, намагаючись-таки наздогнати двох втікачів, які так рішуче ховалися від його холодних та мокрих обіймів.
Роман, захищаючи свою половинку від негоди, робив великі кроки до дверей. Схопившись за металеву ручку, він щосили потягнув їх до себе. Знову вдарив грім. Цей страшний звук, що ставав все ближче і ближче, змусив хлопця на мить непомітно присісти. Та, не зважаючи на це, Кошовий, все одно, не відпускав рятівної ручки.