У прибудові запанувала темрява. Через шпаринки і дірки, які були в старих дверях, пробивались холодні краплі дощу, що чергувався з градом. Вони, наче крижані дробинки, впивались у тіло Кошика. Рома почав наосліп намацувати на дверях якийсь гачок чи засув. Марно.
- Діан, ти маєш чимось присвітити?! - повернувши голову назад, спитав хлопець.
- Почекай! В мене є вспишка на телефоні, - риючись в кишені, промовила Корнійчук.
За спиною Кошика появився спалах світла.
- А ну присвіти сюда! - сказав Роман.
- Чекай, - промовила брюнетка, ставши навшпиньки позаду Кошового.
На лівому плечі юнака появилась сіяюча мобілка. Та на дверях, крім металевої ручки не було нічого.
- А ну присвіти вище, - студент підняв погляд у верх.
Там теж не було нічого. Внизу двері теж були голими. Холодний дощ продовжував зрошувати вже наскрізь промоклу сорочку Кошика. Рома почав роздумувати, як йому зачинити двері. І йому в голову прийшла одна ідея.
- Діан, спустись у підвал і пошукай там якусь довгу палицю, - відвернувши голову до брюнетки, сказав хлопець.
- Я боюсь, Ром! Там можуть бути миші чи щурі, - злякано сказала Діана.
- То на тоді тримай двері. Я сам піду подивлюсь, - Роман став боком та тримав правою рукою дірявий бар’єр, що відділяв їх від бурі.
Корнійчук схопилась правицею за ручку.
- Добре їх тримай! Двома руками, аби не вирвало! - просив історик, відпускаючи ручку.
- Та ясно. Іди вже! - трохи роздратовано відповіла дівчина.
- Давай мобілку! - простягнув руку до красуні Рома.
- На, - віддала стільниковий хлопцю.
Швидкими корками Кошовий спустився у підвал. Діанка була права, тут дійсно були миші. Гризунів видавав шурхіт, який розпочався з появою людини з електронним смолоскипом. Роман почав розглядатись по сторонах у пошуках бажаного предмета.
У підвалі було повно всякого мотлоху. З невеликим бажанням юнак почав розгрібати брухт, який попадав йому під руки. Що там тільки не було: і якісь старі картини чи то портрети, і всяке лахміття, і старі, іржаві інструметни, шматки бляхи і шиферу, і старі подряпані шкільні дошки. Вкотре прогриміло небо. Та цього разу грім вже був дальше, ніж його попередники.
Позаду стояла шафа, вкрита ганчір’ям. Щоб добратись до її дверцят, Ромі довелось повикидати мотлох. Дверцята розкрились. Еврика. Поряд зі старими портретом Панаса Мирного та іншими предметами стояла приперта до стінки шафи ключка. Вона мала зламаний гачок, та для виконання функції штопора підходила.
Схопивши спортивний інвентар, студент щодуху побіг до Діани. Красуня міцно вп’ялась у дверну ручку, незважаючи на шквал, що пробивався через дверні шпарини. Кошик схопив металеву ручку, на якій були руки Корнійчук. Вони були дуже холодними, якщо не крижаними.
- Можеш відпустити, - промовив Роман.
Дівчина забрала руки з дверної ручки. Закутавшись у шкірянку, опустилась на кілька сходинок вниз. Студент тим часом запхав поламану ключку у дверну ручку, а кінці її заштопорив за дверну раму.
- Готово! - потер руками Рома. - Ходи донизу, там трохи тепліше, і дощ не долітає, - запропонував юнак, обнявши брюнетку за плечі і пригорнувши до себе.
- А там хоч мишей немає? - з хвилюванням запитала Корнійчук.
- Нє, немає. Тільки щурі бігають, - кепкуючи, промовив Кошовий.
- Ну ти й гівнюк, Ром! - вдарила долонею у груди Романа.
- Та жартую я! - легенько хитнув дівочі плечі.
- Мг, - роздратовано прозвучало з вуст Діани.
- Дуже змерзла? - турботливо спитав Кошик.
- Є трохи, - розм’якнувши, відповіла Корнійчук.
- Почекай! - залишив супутницю і підійшов до купи мотлоху юнак.
- А ну трохи присвіти сюда, - тикав пальцем на старі портрети і залізні рами від парт Кошовий.
Вогні від мобільного спалаху впали на вказане місце. Розгрібши металеву раму від парти від лахміття та іншого непотребу, хлопець сказав брюнетці
- А тепер сюда присвіти, Діан! - тикав пальцем ліворуч від себе.
Дівчина виконала прохання компаньйона. Ліворуч знаходилась роздряпана стара шкільна дошка. Рома поставив її на металевий каркас, тим самим спорудивши хитку і ненадійну лавку.
- Та ти, Ром, не історик, ти інженер! - брала на кпини новостворене сідало.
- Ну, ну, - відповів на приколи красуні Кошик, сівши на саморобну лавочку.
- Сідай, - поплескав долонею по вільному місцю біля себе студент.
- А ми звідти не впадемо, Ром? - недовірливо спитала Корнійчук.
- А ти сідай, Діан, перевірим! - усміхаючись, промовив Роман.
- Ти знаєш, Ром, твої слова вселяють надію, - сіла коло Кошового Діана.
Брюнетка поставила стільниковоий на коліна. Світло розсіювалось по стелі і стінах, вкритих пилюкою і павутинням. Рома обняв дівчину за плече і пригорнув до себе. Вільною рукою він взяв Діану за холодні руки і почав терти і м’яти їх.