- Що ти робиш? - підняла голубі очі на Кошика брюнетка.
- А що не видно? Руки тобі розтираю, - продовжив свою справу хлопець.
- Нащо? - спитала Корнійчук.
- А ти хіба не знаєш, що кращий спосіб зігрітися - це тертя об інше тіло? Як ти хоч на фізичний поступати?- запитанням на запитання відповів Роман.
- Та йди ти! - штовхнула ліктем у груди хлопця красуня.
Кілька хвилин у темному і брудному приміщені панувала тиша. Це вже не був той незграбний і ніяковий момент. Це був той неповторний момент спокою, ідилії. Нарешті Кошик знайшов те, за чим всі двадцять три роки гнався, не розуміючи до кінця, до чого весь час рветься його неспокійна душа.
Буря лютувала надворі, вселяючи жах у все живе навкруги. Її шум доходив до новоспеченої пари, яка продовжувала упиватись миттю, незважаючи ні на негоду, ні на те, що вони промокли до нитки. Молоді люди дивились на стіну перед собою, на якій, окрім всілякого непотребу знаходилась картина - один з епізодів казки «Колобок» : Колобок співає свою пісеньку на носі Лисиці.
- Про що ти думаєш, Ром? - знову поглянула на обличчя Кошового і промовила брюнетка.
- Згадую, як в нас селі колись виключали світло зимовими вечорами. Було темно і скучно. Мама, щоб чимось нас з сестрами зайняти, читала казки, - не відводячи погляду від картини розповідав Кошик.
- І які вона вам розказувала? - також дивилась на веселих персонажів казки Діана.
- Всякі. І українські народні, того самого «Колобка», «Білосніжку», «Вовка і семеро козенят», «Кота в чоботях», там і ще багато всяких, я вже не пам’ятаю, - з радістю на обличчі згадував дитинство Рома.
- Класно. А мені мама тільки поезію читала. Дотепер пам’ятаю рядки:
Благословенні будьте, день і рік,
і мить, і місяць, і місця урочі,
Де постеріг я ті сяйливі очі,
Що зав’язали світ мені навік!
- Я так не любила, ті вірші, блін! - сказала дівчина з блакитними очима.
- Чого? - здивовано спитав хлопець.
- Знову, цей дурний стереотип, що всі дівчата люблять вірші..., - нотки роздратування почулись у голосі Корнійчук.
- Чого тільки дівчата, - перебивши красуню, сказав студент.
- А ти, що любиш вірші? - з радістю промовила Діана.
Її голубі очі просвердлювали обличчя юнака
- Ну як, які, - трохи зніяковілим голос відповів хлопець.
- І які? - продовжувала засипати Рому питання дівчина.
- Так і не згадаєш, - відповів Кошовий.
- Та не бреши. Ти ж історик, а ви все пам’ятаєте, - добиваючись відповіді, тиснула на Романа красуня.
- Якщо чесно, то я сам трохи пишу вірші, - почервонівши, промовив Кошик.
- Нічого собі! Розкажи якийсь свій віршик, - затиснула юнака в обіймах Корнійчук.
- Та ти ж казала, що тобі не подобається поезія?! - спитав у Діани Кошовий.
- А може якраз твій вірш змінить моє ставлення до поезії, - настоювала на своєму брюнетка.
- Сумніваюсь, - відрізав юнак.
- Ну, будь ласочка, Ромчику, - почала давити на жалість дівчина, притискаючись ще сильніше то мокрого тіла сором’язливого митця.
- А що мені за то буде? - посміхаючись до красуні, запитав Кошик.
Корнійчук, довго не задумуючись, поцілувала Рому в праву щоку і, усміхаючись, промовила:
- Якщо розкажеш, побачиш продовження.
- Але пообіцяй, що не будеш сміятись! - знову трохи почервонівши, попросив Кошовий.
Ліва рука дівчини потягнулась догори, а права торкнулась серця, з вуст Діани прозвучало:
- Обіцяю.
- Якщо бути до останнього чесним, то я його написав, після однієї з наших переписок, - ще більш сором’язливо сказав історик.
- Вав! То я вже впливаю на твій творчий процес? - не стримувала здивування дівчина.
- Виходить, що так, - визнав Рома.
- Ну давай розказуй вже. А я вже зацінню, - радісно промовила Корнійчук.
- Він взагалі-то класний вірш, лиш я їх не дуже добре розказую через дикцію і хвилювання, - ламався юнак.
- Ну давай вже! - не витримувала Корнійчук.
- Я можу щось забути або не так сказати. Він трохи великий, - розхвильовано говорив Кошовий.
- Ну ти будеш розказувати, Рома? - напирала Діана.
- Добре. Почекай секунду. Хай згадаю, що там за чим має бути, - мовив Роман.
Підвал захопила тиша, яка билась об ледь чутні мугикання поета-початківця. За цей час буря стихла. Звуків грому вже не було чути у підвальному приміщенні.
Хлопець, заплющивши очі, провертав у голові рядки свого поетичного твору. Як би їй не хотілось пошвидше почути Романового вірша, Корнійчук сиділа мовчки, чекаючи, поки Кошовий збериться з думками.
- Ну все. Ти готова слухати, Діан? - радісно і водночас нервово промовив Кошик.