- Троє! - відповіла Діана.
Правоохоронець помацав рукою спину. Там чоловік думав знайти наручники. Але їх там не було.
- Блядь! - тихий гнів прозвучав у цьому слові.
Трохи поміркувавши, Пучков звернув увагу на чорний поясок, що огортав талію брюнетки.
- Давай, мала, знімай свій пояс! - грубо попрохав школярку Міша.
- Нащо? - здивовано спитала Корнійчук.
- Сказав: «знімай!», значить треба, - нервово повторив правоохоронець.
Не бажаючи суперечити міліціонеру, Діана зняла з себе пояс і віддала його чоловікові.
- А ще щось похоже на шнурок маєш у своїй сумці? - спитав Михайло, запихаючи поясок у кишеню свого чорного пальта.
- Ні, - відповіла дівчина, але ще раз подивилась у сумку.
- А шарф підійде? - витягнула чорний шовковий шарф із сумочки Корнійчук.
- Підійде, - вихопив стильний аксесуар з рук брюнетки Пучков.
Чоловік запхав шарф в іншу кишеню пальта. Михайло вийняв зброю з кобури. Його погляд був прикутий до злочинця у сірому плащі. У слідчого на даний момент було одне бажання - знести йому голову. Помститися за товариша. Виконати свій обов’язок перед ним та його ріднею.
Кілька секунд постоявши, Міша пішов до кафе.
- Дядьку, там мій хлопець, - жалісно промовила Корнійчук.
- Не бійся, мала, нічого йому не буде, - повернувши голову до дівчини, промовив слідчий.
Рішучим і впевненим кроком він зайшов у «Рендеву».
Розділ 21. Розплата
Вистріл. Другий. Перелякані крики відвідувачів. Кров змішалась зі шматками кісток черепа на підлозі. Троє людей гримнулись з усієї сили на плитку кафе. Все було результатом необдуманого і відверто божевільного вчинку Сладкого, за що він заплатив свою ціну.
Побачивши, як не притомне тіло Сені впало на підлогу «Рендеву», Євген миттєво вирвався з лещат солдата. У голові у нього одразу промайнула думка, що його товариша більше не стало.
Жека кинувся до непритомного тіла спільника. Приклякнувши коло Сенькового, він підняв руками його голову. Лице Володі було заляпане кров’ю. Зі сльозами на очах Гуревич почав її втирати рукавом батніка з обличчя товариша.
- Сень! Сень, прокинься, блядь! Сень, чувак, коротше, стає найобувати. Вставай! - обтирав незграбними рухами лице друга.
***
Я перебував у стані ефекту. І дотепер я вбивав людей. Але це було на війні. Це були чужоземні окупанти, котрі намагались захопити і сплюндрувати мою неньку Україну. А зараз я вбив на гражданці. Цивільного. Так, небіжчик злочинець. Так, він першим вистрелив. Але, все одно, це було по-іншому, ніж там, на Сході.
Я дивився на труп пузатого злодія. У його черепі була дірка, з якої річкою витікав коктейль з крові і мізків.
Однак мої роздуми перервали слова Роми:
- Ну що, солдат, тобі стало легше?.
Він, трохи затинаючись, вимовляв ці слова. Я відвернув свій скам’янілий погляд від трупа убік історика. Кошовий сидів на підлозі, припершись на один із фіолетових диванчиків. Його рука міцно затискала праве плече. Поміж пальців лівиці витікала кров. Біла сорочка ставала все більш пурпуровою. Хлопець весь поблід.
- Що? - перепитав, хоча добре почув репліку Роми.
- Питаю, чи тобі стало легше, Швець? - з посмішкою промовив Кошик.
- Чого мені має бути легше? - спитав у розпачі.
- Ну ти ж їх вбив, Швець. Ти ж так хотів смерті, мужик. Маєш, блядь! - дився понурим поглядом на мене студент.
Мої вуха різав плач і скиглення кучерявого бандита, котрий притиснувши лице спільника, благав його прокинутись. Подився навколо. Побачив перелякані погляди присутніх. Побачив у них звіра, на якого я перетворився.
Дивився на хлопця, що сходив кров’ю і розумів, який я ідіот. Невже я дійсно хотів повбивати всіх цих людей. Ні в чому не винних цивільних, котрі прийшли повечеряти після важкого робочого дня. Чим я, блядь, тільки думав, сука, коли хотів зробити цей страшний вчинок.
Якби не цей пацан, що поранений сидів поруч на підлозі, я б зробив найбільшу дурницю у житті. Вона усюди переслідувала б мене, як та війна, як те жахіття, що не дає мені спокійно спати, думати, жити. Я вже ніколи не змию з себе всіх гріхів, котрі накоїв. Страшних гріхів, що супроводжуватимуть мене до скону. Та цей гріх був би найбільшим і найсильнішим з усіх. Від нього я б не здобув миру ні на цьому, ні на тому світі.
- Хтось викличте, блядь, швидку! - крикнув до людей.
Русявий хлопець у жовтій футболці кинувся до чорного пакета грабіжників. Він почав шарудіти ним у пошуках свого мобільного. Нарешті діставши стільниковий, пацан набрав «103».
- Ало, швидка? В кафе «Рендеву» вогнепальне поранення, - сказав хлопець.
- Яка вулиця? Почекайте, хвильку, - запитав молодик. - Хто знає, яка це вулиця? - крикнув він до відвідувачів.