- Я ще стільки крові не бачив, Сергію Альбертовичу, - заговорив молодий медик.
Його погляд зупинився на дірявому черепі Сладкого.
- Тихо будь, Ваня! - закрив роззявленого рота колезі сивовус.
- Він тут, лікарю, - присівши коло Роми, промовив Пучков.
Плече Кошового було у бинтах. Та це не допомагало спинити кров, яка лилась з рани.
- Треба спинити кровотечу. А то він зараз зійде кров’ю, - нервово сказав Сергій Альбертович.
- Ну то чого ви чекаєте? Спиняйте! - підвищеним тоном звертався до медиків Пучков.
Медпрацівники пригнулись і почали «чаклувати» над пораненою ділянкою, щораз накладаючи нові пов’язки і джгут.
- До свадьби заживе, не переживай, - обнадіював скривавленого юнака Сергій Альбертович.
- А звідки тут паленим чути? - спитав у присутніх сивовусий медик.
- Йомайо, котлєти, курва! - зірвавшись з місця, побігла до кухні одна з кухарок.
Побачивши, що Рома у надійних руках, слідчий звернув увагу на мене.
- А ти, дрочун сраний, чого вирячився?! - спитав мене Пучков.
- Дрочун?! - не зрозумів, чому міліціонер так мене обізвав.
- Нічого, гандон, в тюрязі люблять таких педофілів, як ти! - схопивши мої зав’язані руки, він почав виводити мене з «Рендеву».
- Педофіл? Ви, начальнику, певне, мене з кимось путаєте, - промовив до мента.
- Так, путаю! А ну, давай, бігом пішов звідси, урод, - штовхав мене в напрямок дверей слідчий.
- Чекайте, чекайте! - попросив я. - Дякую, тобі пацан! - крикнув, намагаючись повернутись до Кошового.
- Давай, урод, шевили поршнями! - бив у потилицю перегаром правоохоронеець.
Без опору виходив з кафе. Я розумів, що наступні кілька років проведу за гратами. Такий вирок був справедливий. Але мене це зараз мало хвилювало. Похиливши голову, думав тільки про одне - чи почув мою подяку мій рятівник. Якби не цей молодий відчайдух, я б помер, забравши із собою безневинні душі. Став би тією паскудою, яку так хотів викоренити зі своєї землі.
- Будь ласка, Швець, - почувся тихий і кволий голос позаду.
Рома з останніх сил промовив цю фразу. Вона одразу ощасливила моє серце. Це було найбільше, що я хотів би зараз почути. Він мене вибачив. А це було набагато важливіше, ніж мільйони грошей, тисячі пустих слів.
Як би це дивно не звучало, та моя душа заспокоїлась. Наче я сплатив свій борг перед своїми бойовими товаришами. Скинув той тягар, який сковував мою свідомість і тягнув мене в прірву.
Не знаю, чи вплинув цей вчинок, на присутніх тут людей. Не знаю чи засвоїли вони якийсь урок з нинішньої події. Не знаю, чи зробив я розрив в їх оболонці, тріщину у цій сраній системі. Та знаю одне - тріщину дала моя свідомість, а цей вечір буду ще довго пам’ятати, як і більшість присутніх.
***
Червоно-сині мигалки розкидали вогні по всьому периметру стоянки. Люди, як завжди, метушаться, не помічаючи красу довкола. Вечір повільно накочується на вулиці міста. Стомлене сонце зникає за обрієм до наступного свого відродження.