– Але ж мені потрібно двадцять три, тринадцять у мене і так є. Точніше, було, – зітхнула я, – там у запрошенні все написано. Як я зможу написати статтю про конференцію, коли не буду там до завершення? А раптом у кінці хтось помре, а я не буду про це знати?
– Це ваші проблеми. А ми, до речі, не можемо поставити вам нової візи, – сказала вона, зазирнувши у мої папери, і віддала мені паспорт з анульованою візою, запрошення, анкету і дві фотографії три на чотири.
– Чому не можете?
– Бо у вас немає реєстраційного номера. Без нього ні анулювати, ні поставити візу ми не можемо.
– Але ж ви вже анулювали.
– Анулювала, але поставити не можу. Вийдіть на вулицю, зареєструйтеся і приходьте знову. Тоді буде вам нова віза. Така сама, як була (у словах «сама» і «була» вона ставила наголос на другому складі з кінця, мабуть, знову перейшла на свою піджин-польську).
– А чому анулювати візу поза чергою можна, а поставити – ні?
– Ви самі просили анулювати вашу візу, тепер ідіть на вулицю і ставайте в чергу. Якщо пощастить, за день зареєструєтеся. А можете ще сьогодні зайняти на завтра. До речі, – у голосі дами знову прозвучало щось віддалено схоже на співчуття, – у вас тут, я бачу, шенгенська віза відкрита. То, може, заїдьте в Берлін та й поставте собі там польську.
– А що, ближче ніяк не вдасться?
– Пробуйте, може, і вдасться, – в її голос повернулася попередня загрозлива інтонація.
Я спантеличено вийшла з приміщення консульства й оглянула величезний натовп на протилежному боці вулиці. У всіх, чи майже всіх, консульствах чергу чомусь вишиковують на протилежному боці вулиці, і люди перебігають між машинами, щоб встигнути зайти у проміжку поміж двома кивками голови суворого охоронця з автоматом – перший кивок у комбінації зі стриманою, але поблажливою посмішкою на обличчі означає дозвіл заходити, а другий, суворий, майже без посмішки – це знак, що заходити більше не можна, треба чекати. Ті, хто не зрозуміє цієї ледь помітної міміки, можуть напоротися на малоприємний, зате недвозначний стусан автомата поміж ребра.
«Протягом дня польське консульство видає 1100 віз», – згадала я заголовок газетної статті. З одного боку, нічого дивного, що при таких об’ємах будь-яка нестандартна ситуація дратує. Адже у них напевно бригадний підряд, і вони змагаються між собою, хто зареєструє за день більше відвідувачів. Такі, як я, сповільнюють процес, псують статистику, і це не може не обурювати. З іншого боку, мені як ніколи потрібна віза, адже під час першої частини конференції, на яку я їздила кілька тижнів тому, залишила в організаторів свій лептоп, щоб забрати наступного разу. Стояти в черзі, як порадила мені тітонька з облущеними нігтями, не можу з багатьох причин, а насамперед через сильну застуду і температуру, яка невблаганно підіймається. А надворі температура, навпаки, падає, уже мінус п’ятнадцять.
За браком інших ідей я пішла до туристичного агентства, яке вже кілька разів за помірковану суму ставило мені польські візи. В агентстві подивилися на мою незаконно анульовану візу, знизали плечима і сказали, що проблем виникнути не повинно, але про всяк випадок краще мені сходити разом із працівником фірми і здати документи. Це потриває лише кілька хвилин, стояти в черзі не потрібно, просто щоб пояснити ситуацію в разі необхідності. Я погодилася і пішла додому лікуватися.
Через два дні вранці я знову спостерігала за промерзлим до кісток уже о дев’ятій ранку натовпом із 1100 чоловік, який прагнув потрапити до Малої Європи.
– А що це у вас за паспорт? – злякано запитала представника турфірми працівниця консульства. – Тут стоїть відмова у візі.
– Ніякої відмови у візі там немає, – втрутилася я, не чекаючи відповіді працівника фірми. – Ваша колега із сусіднього віконечка помилково анулювала мені візу, а тепер я хочу, щоб мені видали нову на підставі ось цього запрошення.
Жіночка у светрі з люрексом і зовсім без манікюру покликала свою колегу, яка відразу ж мене впізнала, попри те що крихітні віконечка майже не дозволяли бачити обличчя.
– А, це ви, я так і знала, що ви ще раз прийдете. Я відразу зрозуміла, що у вас не все чисто з паперами. То у вас запрошення журналістське, то ви через туристичну фірму щось мутите, тут шось нечисто, – з ентузіазмом заговорила вона. – І в черзі ви не стояли, я спеціально виходила подивитися, чи ви стоїте, ні, не стояли. І попередні візи, навєрно, без черги брали. Знаєм ми таких хитрих. Не пройде, – в останньому слові вона знову зробила наголос на другому з кінця складі.
– Зачекайте, але до чого тут черга, ви анулювали мені візу без черги, а щоб виправити вашу помилку, я повинна стояти дві доби на морозі. Це несправедливо. І чому обов’язково потрібно стояти в черзі, чому не можна скористатися послугами турфірми?