— Він відкладає суд, щоб виграти трохи часу, тепер ви розумієте? — Роздратувався він. — Після того, як радість від порятунку королеви трохи вляжеться, він змусить дворянство подивитися в іншу сторону, і тоді зможе спокійно присудити її до смерті. А тепер скажіть, ви збираєтеся мені допомогти, чи ви хочете продовжувати гуляти по замку, поки не впаде сніг? Тоді вони спалять її, і вашу любу подружку тут, вибравши момент, коли буде занадто холодно навіть для того, щоб вийти і подивитися на страту.
Я стисла свої пальці навколо жорсткої руки Касі так сильно, ніби могла захистити її таким чином. Це означало жорстокість і не піддавалося уяві. Після того як ми витягнули королеву Ганну такою дорогою ціною, і вивели її з Вуду, король просто міг наказати відтяти їй голову і взяти іншу. Просто щоб додати ще одне князівство до карти Пільни, і ще один дорогоцінний камінь до його корони.
— Але… він любив її, — закінчила я, ще протестуючи, що було не дуже розумно з мого боку, тому що я цього не знала. Проте історія про втрачену улюблену королеву мала для мене більше сенсу, ніж те, що сказав Марек.
— І ви думаєте, що він може так просто пробачити їй і не виглядати дурнем? — сказав Марек. — Його красива дружина втекла від нього з князем Росі, хлопчиськом, який співав її чарівні пісні в саду. Ось що говорили про неї, поки я не підріс достатньо, щоб вбивати за ці слова. Вони казали мені, коли я ще був хлопчиком, що він заборонив згадувати навіть її ім'я у його присутності.
Він подивився згори вниз на королеву Ганну в кріслі, де вона сиділа — порожня, як чистий аркуш паперу. По його обличчю я могла побачити як він, ще хлопчик, ховався в безлюдному садку своєї матері, щоб уникнути натовпу отруйних придворних — усі вони посміхалися і шепотілися про неї, хитали головами і закочували очі догори, коли взнавали нові подробиці, або брехали, видумуючи їх.
— І ви думаєте, що ми можемо зберегти її і Касю, танцюючи під їхню дудку? — Спитала я.
Він підняв погляд від королеви і подивився на мене. Вперше в житті, я думаю, він дійсно слухав мене. Його груди здіймалися і опускалася. Після трьох дихань він нарешті сказав.
— Ні, — погоджуючись зі мною. — Вони усі просто стерв'ятники, — продовжив він, — а він лев. Вони хитають головами і погоджуються, що це ганьба, і збирають кістки, які він їм кидає. Чи можете ви змусити мого батька пробачити її? — Несподівано зажадав він — з такою легкістю, ніби просив мене зачарувати сторонню і чужу йому людину, що було жахливо схоже на те, як діяв Вуд.
— Ні! — сказала я, вражена. Я подивилася на Касю. Вона стояла, поклавши другу руку на спинку крісла королеви, прямо, нерухомо і заперечливо хитала головою, від чого її золоте волосся поблискувало. Вона теж не збиралася просити мене про це. Вона навіть не думала, що може втекти від нас у Вуд, навіть якщо це означало, що король стратить її — так, як він міг стратити королеву. Я сковтнула.
— Ні, — повторила я. — Я не буду цього робити.
— Тоді що ви збираєтеся робити? — загарчав Марек, знову розсердившись, і вийшов з кімнати, не чекаючи на мою відповідь. Принаймні хоч це було добре. Бо я не знала, що відповісти.
Розділ 20
Охоронці вежі Чарівників одразу ж впізнали мене, незважаючи на мій одяг. Вони відкрили для мене важкі дерев'яні двері і швиденько закрили. І тепер я стояла під позолоченими різьбленими ангелами над головою і нескінченними стінами з книг, що насувалися на мене по всьому шляху далі, вздовж стін, книги заходили в ніші і виходили з них знову. Було кілька людей, які працювали за столами тут і там, молодих чоловіків і жінок в халатах, голови яких були схилені над фоліантами або книгами. Вони не звертали на мене увагу; тут усі були зайняті собою.
Вежа Чарівників не привітала мене холодом, як вежа Дракона і була занадто безликою, але, по крайній мірі, це було магічне місце, що я одразу відчула. Я до сих пір не знала, як я збираюся врятувати Касю, але тепер я знала, що у мене було більше шансів знайти спосіб зробити це тут, а не в головному залі.
Я взяла найближчу драбинку і потягла її з вищанням коліс по всьому шляху до передньої частини першої полиці, потім підібгала спідницю, вилізла наверх, і почала ритися у книгах. Це був знайомий вид пошуку. Я не ходила у ліс, щоб знайти щось зокрема; Я йшла, щоб знайти те, що там можна було знайти, а ідеї прийдуть пізніше: якщо я знаходила купу грибів, наступного дня ми варили грибний суп, а якщо я знаходила плоскі камені, то латала ними дірки на дорозі біля нашого будинку. Я думала, звичайно, що тут могло бути хоча б кілька книг, які підійдуть мені, як книга Яги; можливо, тут була ще одна з її книг, захована серед усіх цих книг, тиснених химерними золотими візерунками.