Алеш зітхнула.
— Я не ворог вам, хоч ви можливо думаєте інакше.
— Ви хочете, щоб їх стратили! — Відрізала я. — Королеву і Касю.
— Що я хочу, — сказала Алеш, — це щоб королівство було у безпеці. Ви і Марек стурбовані лише вашими власними проблемами. Ви занадто молоді, щоб бути настільки сильними, як ви є, це може призвести до біди; ви не будете шкодувати людей, щоб досягти своїх цілей. Коли ви проживете століття самостійного життя, мої слова будуть мати для вас більше сенсу.
Я збиралася запротестувати на її звинувачення, але одна думка змусила мене замовкнути: і тепер я дивилася на неї з жахом. Можливо це було нерозумно з мого боку, але до цього моменту мені не приходило в голову, що я можу жити як Серкан, чи як вона, сто років, або двісті — чаклуни зрештою теж помирають. Я не старітиму; Я просто залишатимусь такою ж, в той час як всі, кого я знаю, засохнуть і відпадуть, як лоза, що дереться на прямовисну скелю, а потім зриваєтся з неї через власну вагу.
— Я не хочу такого сенсу! — голосно сказала я в тиші кімнати. — Ні, якщо це означатиме, що не залишиться кого любити. І не буде людей, які мене люблять. — Можливо, був якийсь спосіб, подумала я дико, щоб віддати комусь частину моїх років життя: тоді я змогла би дати їх моїй родині, чи Касі — якщо вона візьме їх; але хто хотів би чогось подібного, якщо ціною буде випадання зі свого звичного світу, вирізання себе з життя.
— Моя дорога дитино, ви дуже засмучена, — лагідно сказав Балло, роблячи заспокійливий жест. Я подивилася на нього — на слабкі тонкі лінії морщин навколо очей, через роки проведені над курними книгами — він не любив нічого іншого; як і Алеш, яка сказала, що їй так само легко покласти людей у вогонь, як книгу. Я згадала Серкана в його вежі, який вищипував дівчат з долини, і його холодність, коли я вперше з'явилася там, ніби він не міг згадати, як думає і відчуває звичайна людина.
— Ми належимо до нашої нації, — сказала Алеш. — це більше людей, ніж кілька, яких ви любите. І Вуд загрожує усім.
— Я жила в семи милях від Вуду всі ці роки, — сказала я. — І мені не потрібно розказувати, що це таке. Якби я не хотіла знищення Вуду, я б взяла Касю і втекла прямо зараз, замість того, щоб залишити її вам, щоб ви тиснули на неї і штовхали як пішака туди-сюди, як ніби вона не варта нічиєї уваги!
Балло вражено забурмотів щось, але Алеш тільки насупилася.
— І все ж ви говорите, що можна дозволити зараженим жити, ніби не знаєте про підступність Вуду краще за мене, — сказала вона. — Вуд це не просто анклав зла, яке сидить у засідці, щоб спіймати людину, які досить дурна, щоб забрести всередину, і якщо ви можете дозволити собі визволити когось із нього, то це закінчення пригоди. Ми не перший народ, який стикається з цією силою.
— Ви маєте на увазі людей, що побудували вежу, — повільно сказала я, думаючи про похованого царя.
— Ви бачили гробницю там, у вежі? — запитала Алеш. — І магію, яка зробила це, магію, втрачену для нас зараз? Це повинно бути достатнім попередженням, щоб зробити нас більш обережними. Ці люди не були слабкими або непідготовленими. Але Вуд зруйнував їх будинки, вовки і ходуни полювали на них, і дерева задушили всю долину. Один або двоє найслабших чаклунів втекли на північ і взяли з собою кілька книг і розповіли свою історію. А решта — вона махнула рукою в бік книги — витаючи в кошмарах, почали полювати на власний вид як звірі. Це все, що залишив цей народ. Там є щось гірше, ніж монстри з цієї книжки: те, що народжує монстрів.
— Я знаю, про це краще вас! — Вигукнула я. Мої пальці все ще свербіли, а книга зі злом всередині лежала на столі. Я не могла перестати думати про важку, жахливу присутність когось, коли дивилась в очі Касі, чи Єржи, чи про почуття полювання за мною під гілками дерев Вуду.
— Ви знаєте? — спитала Алеш. — Скажіть мені, якщо ми заберемо всіх, хто живе у вашій долині, і переселимо в інше місце королівства і відмовимося від оберігання тих, хто спробує там поселитися знову; ви погодитеся? — Я мовчки дивилася на неї. — Чому ви не залишаєте долину самі, зрештою? — додала вона. — Чому ви продовжуєте жити там, в тіні Вуду? У Пільні є місця, не переслідувані злом.
Я нишпорила у пам'яті, не знаючи, що сказати. Ідея була просто умовна. Кася уявляла собі, що поїде з долини, бо вона хотіла; Я ніколи не хотіла. Я любила Двернік, глибокі м'які тіні лісу навколо мого будинку, довгий яскравий біг Шилки під сонцем. Я любила чашу гір навколо нас, ми ховалися у їхніх стінах. Було щось глибоко мирне в нашому селі, в нашій долині; і це було не лише з легкої руки Дракона. Це був наш дім.