Я проспала весь вечір і ніч і прокинулася дуже рано, ще втомлена, але моя голова трохи прояснилася, і мої випалені блискавкою долоні знову почали відчувати прохолоду на дотик. Магія бігала, шепотіла і долала мою втому десь глибоко всередині мене. Кася спала на килимку біля підніжжя ліжка; через кімнату я могла бачити принцесу з двома дітьми, які лежали поруч з нею. Два охоронці дрімали по обидва боки від дверей.
Алеш сиділа у кріслі біля каміна з своїм голодним мечем на колінах, заточуючи його пальцем. Я відчувала шелест її магії, коли вона бігла подушечкою великого пальця по краю леза. Тонка цівка крові виступала на її темній шкірі, незважаючи на те, що вона фактично не торкалась сталі, і перетворювалася у слабкий червоний туман, який всотувався лезом. Її стілець був повернутий, щоб мати повне уявлення про двері і вікна, як ніби вона спостерігала всю ніч.
— Чого ви боїтеся? — м'яко запитала я.
— Усього, — сказала вона. — І нічого. У палаці знайшли заражену книгу, король мертвий, Балло мертвий, наслідного принца заманили геть на битву, де все може трапитися. Цілком досить подій, щоб почати бути обережною. Я можу не спати кілька ночей підряд. Вам вже краще? — Я кивнула. — Добре. Тоді послухайте мене: ми повинні викорінити цю заразу з палацу, і то швидко. Я не вважаю, що ми прикінчили її, коли спалили ту книгу.
Я сіла і охопила руками коліна.
— Серкан думає, що це може бути королева, врешті-решт. Що вона, можливо, була піддана тортурам, які зламали її, хоч вона й не заражена. — Я подумала, що він мав рацію: якщо королева якимось чином пронесла з собою невеликий золотистий плід, зірваний з дерева у лісі, то в даний час у темному куточку саду при палаці тонкий срібний росток уже прорвався крізь землю, заражаючи все довкола себе. Мені було важко це уявити — що королева, яка втратила все, що мала, принесе зерно Вуду сюди, щоб віддати королівство у його руки.
Але Алеш сказала,
— Вона могла не відчувати ніяких докорів совісті, щоб допомогти чоловікові померти, після того як він залишив її на двадцять років у лісі. І, можливо, це відноситься до її старшого сина теж, — додала вона, коли я здригнулася в знак протесту. — Я помітила, що вона оберігає Марека від битви. У будь-якому випадку досить доказів, щоб сказати, що вона в центрі того, що відбувається. Ви можете випробувати на ній цей ваш Summoning?
Я мовчала. Я згадала тронний зал, де подумала про накладання Summoning на королеву. Замість цього я вибрала театральну ілюзію, щоб зберегти життя Касі. Можливо це було помилкою, зрештою.
— Але я не думаю, що можу зробити це одна, — сказала я. У мене було відчуття, що Виклик насправді не писався, щоб його виконували наодинці: істина, ні з ким не розділена, нічого не означає; ви могли б кричати правду в повітря скільки завгодно, і витратити на це все своє життя, якщо хтось не прийде і не послухає.
Алеш похитала головою. — Я не можу вам допомогти. Я не залишу принцесу і дітей, поки не влаштую їх безпечно у Гідні.
Я неохоче сказала,
— Мені може допомогти Соля. — Останнє, що я хотіла, це чарувати разом з ним, я не хотіла давати йому більше ніякої можливості чіплятись за мою магію, але, можливо, його зір зробить заклинання сильнішим.
— Соля. — Алеш теж промовила його ім'я з несхваленням. — Ну, він надто честолюбний, але він не дурний. Можете спробувати. Якщо ні, поговоріть з Рагостоком. Він не такий сильний, як Соля, але він буде в змозі допомогти.
— Але чи погодиться він мені допомагати? — нерішуче сказала я, пригадавши діадему на голові королеви. Він не дуже прихильний до мене.
— Коли я поговорю з ним, він погодиться, — сказала Алеш. — Він мій праправнук; якщо він буде вагатися, скажіть йому, щоб він поговорив зі мною. Так, я знаю, що він осел, — додала вона, побачивши нерозуміння у моєму погляді, і зітхнула. — Єдина дитина в моїй лінії, що володіє магією, по крайній мірі, в Пільні. — Вона похитала головою. — Дар проявився у дітей і онуків моєї улюбленої внучки, але вона вийшла заміж за чоловіка з Венеції і відправилася з ним на південь. Дорога туди займає більше місяця.
— У вашій сім'ї ще хтось залишився, крім них? — несміливо запитала я.
— О, десь шістдесят сім праправнуків, я думаю. — сказала вона після хвилинного роздуму. — Можливо зараз більше; вони народжуються потроху. Деякі з них пишуть мені старанно кожної Середини зими. Більшість з них не пам'ятає, що вони походять від мене, або взагалі про це не знають. Їх шкіра має відтінок чаю, змішаного з молоком, і утримує їх від спалювання на сонці, а мій чоловік вже сто сорок років як помер. — Вона сказала це легко, як ніби це не мало значення; Я припустила, що це було не так.