— Дякую, — сказала я йому.
Фургон заскрипів геть. Солдати прилаштувалися позаду. Зі спини Кася дивилася на мене, обнявши дитину, поки пил від колони не піднявся каламутною хмарою позаду них, і я більше не могла бачити їхніх облич. Я повернулася до Серкана: він дивився на мене з жорстким, похмурим виразом обличчя.
— Все добре? — Спитав він.
Ми йшли вниз по дорозі від великого будинку Бориса, в сторону дерев'яного скрипу-стуку млина, який річка постійно відновлювала. Під нашими ногами дорога поступово перетворювалася у дрібну гальку, потім ковзнула до чистої спокійної води. Кілька човнів були прив'язані до кілків на березі. Ми відв'язали найменший і зіштовхнули його у воду, я підтягла спідниці, скинула чоботи і кинула в човен, як і він; ми були не дуже вправні у посадці, але нам вдалося не замочитися.
Він взяв весла, сів спиною до Вуду і сказав,
— Збережіть нам трохи часу. — Я заспівала життєдайну пісню Яги низьким голосом, поки він веслував, і берег розмився і став далекою смугою.
Шилка бігла ясно і прямо під гарячим сонцем, що піднімалося. Його диск виблискував на воді. Ми швидко ковзали вздовж нього, по півмилі з кожним змахом весел. Я отримала уявлення, як жінки перуть білизну на березі біля Понеца, завісивши берег купою білих полотен, і дивлячись, коли ми як маленька колібрі пролетіли мимо, і, коли ми проходили повз Вйосну, то на мить опинилися серед вишневих дерев, невеликі плоди на яких тільки формувалися, а в калюжах все ще плавали опалі пелюстки. Я не побачила Двернік, хоча відчула, коли ми проходили повз його. Я упізнала кривий берег річки, за півмилі на схід від села, і озирнулася, щоб побачити яскраву латунну фігурку на шпилі церкви. Вітер дув нам в спину.
Я продовжувала тихо наспівувати, поки попереду не виросла темна стіна дерев. Серкан поклав весла на дно човна. Він повернувся і подивився на землю перед деревами, і його обличчя було похмурим. Я зрозуміла його, після нашої битви лінія випаленої землі зникла, і тепер там була суцільна товста зелена трава.
— Ми спалили її на милю вздовж кордону, — сказав він. Він дивився на південь в сторону гір, наче намагвся оцінити відстань, яку Вуд пройшов до цього моменту. Я не думала, що це мало значення в даний час. Однак це було надто далеко, хоча й не так далеко, як могло бути. Ми хотіли знайти спосіб зупинити просування Вуду, інакше нас тут би не було.
Течія Шилки тягнула нас за собою, і ми дрейфували. Попереду тонкі темні дерева підводили свої довгі руки і пальці мереживним узором уздовж річки, стіна лісу зростала на обох берегах. Він повернувся до мене, і ми взялися за руки. Він проспівав заклинання відволікання і невидимості, і я підтримала його, шепнувши нашому човнику, що він пливе порожім старим човном на воді, борти зношені і зламані, і натикається м'яко на каміння. Ми намагалися нічим не цікавитися і нічого не помічати, щоби нас не помічали теж. Сонце вже було високо над головою, і смуга світла бігла вниз по річці, між тінями дерев. Я поставила одне з весел позаду нас, як кермо, і тримала нас на блискучій дорозі.
Береги стали вищими і більш дикими, ожина, повна червоних ягід і гострих шипів, як зуби Дракона, блідо-білих і смертельно гострих. Дерева росли густо і були деформовані і величезні. Вони перехилялися через річку і кидали тонкі батоги гілок в повітря, дряпаючи більшу частину неба. Вони виглядали так, як звук гарчання. Наш безпечний шлях звузився ще більше, і вода під нами бігла мовчки, як ніби вона теж була у бігах. Ми тулилися посередині човна.
Нас зрадив метелик, невеличкий клаптик чорного і жовтого, який загубився і прилетів з лісу. Він опустився відпочити на ніс нашого човна, змучений, коли птах, як чорний ніж, майнув з-за дерев і схопив його. Тепер він сидів на носі з поламаними крилами метелика, що стирчали з його дзьоба, і ковтав його — впоравшись трьома швидкими рухами, він подивився на нас — очима, як маленькі чорні намистини. Серкан спробував схопити його, але птах метнувся геть, у гущавину дерев, і холодний вітер прокотився по річці і по наших спинах.
Стогін прийшов з берега. Одне зі старих масивних дерев подалося у воду, коріння вилізло з землі берега, і воно з гуркотом упало в воду позаду нашого човника. Річка під нами здійнялася догори. Моє весло випало. Ми вхопилися за боки човна і трималися, човник закрутило на поверхні хвилі і понесло кормою вперед. Корма занурилася у хвилі, і вода хлинула з усіх сторін, обдавши крижаним холодом мої голі ноги. Ми продовжували крутитися; Я побачила, що ми привернули увагу ходуна біля поваленого дерева, на березі. Він ривком повернув голову, щоб побачити нас краще.