Я увійшла в туман, обережно, відчуваючи лише напрямок. Земля дихала вологою і хлюпала у мене під ногами, і річковий туман прилипав до одежі і шкіри. Серкан тримав руку на моєму плечі. Я знайшла майданчик і поручні, і ми обережно продовжили наш шлях по обриву, що вів вниз. Раптово моя нога вислизнула з-під мене, і я важко гепнулася. Він впав зі мною, і ми ковнули вниз разом, усю решту пагорба, ледь встигаючи трохи тормозити руками і ногами і не перекидатись через голову, поки нахил не закінчився, міцно притиснувши нас до основи стовбура дерева, яке ненадійно трималося над вируючим басейном водоспаду, його коріння вчепилося у масивний валун, і тому поки-що утримувалося від падіння вниз.
Ми лежали приголомшені, важко дихаючи, лежачи на спині і дивлячись вгору. Сірий валун насупився на нас, як старий носатий чоловік з густими бровами-корінням. Навіть в синцях і подряпинах я відчула величезне інстинктивне полегшення; як ніби на мить ми опинилися в безпечній кишені. Гнів Вуда не досягав сюди. Туман, згорнутий товстими пасмами, літав взад і вперед, і крізь нього я спостерігала за листям, яке злегка підстрибувало вгору і вниз, блідо-жовте на срібних гілках, я була відчайдушно рада відпочинку, а потім Серкан пробурмотів половину прокляття і важко підвівся вгору, схопивши мене за руку. Він потягнув мене, майже протестуючу, геть, по щиколотку у воді. Він зупинився, вийшовши за гілки, і я озирнулася на туман. Ми лежали під древнім кривим серце-деревом, що росло на березі.
Ми подалися далі вниз по вузькому руслу. Шилка була тут лише потічком, досить широким, і текла по дні з сірого і бурштинового піску. Туман порідшав, останній його покрив знесло вітром, і ми зупинилися, як заморожені. Ми були на широкій галявині серед серце-дерев, і вони стояли як господарі навколо нас.
Розділ 30
Наші руки були щільно стснуті, ми ледве дихали, ніби так могли зберегти непомітність, ніби дерева не помітять нас, якщо ми не ворухнемося. Шилка продовжувала бігти далі за дерева, м'яко щось бурмочучи. Вода була така чиста, що я могла бачити піщинки на дні, чорні, сріблясто-сірі і коричневі, поряд з полірованими краплями бурштину і кварцу. Зверху світило сонце.
Ці серце-дерева не були жахливими мовчазними велетнями, як вище водопаду. Вони були скоріше величні, і лише як дуби висотою; вони були широко розставлені, і замість переплетіння гілок були у блідих білих весняних квітах. Сухе золоте листя килимом вкривало землю під ними, ще з минулої осені, і від землі піднімався слабким дрейфуючий винний аромат старих перегнилих фруктів, не неприємний. Мої плечі продовжували намагання розслабитися.
У кронах повинен був чутися нескінченний спів птахів, і маленькі звірі повинні були збирати плоди внизу. Замість цього тут стояла глибока дивна тиша. Річка тихо співала свою пісню, але нічого не перебивало її плюскіт; тут ніхто не жив. Навіть серце-дерева, здавалося, не шуміли. Вітерець трохи переміщував гілки, але листя тільки шепотіло сонно якийсь момент і замовкало. Вода бігла над моїми ногами, і крізь листя світило сонце.
Нарешті я зробила крок. Нічого не вийшло і не вистрибнуло з дерев; жодна птиця не зойкнула тривогу. Я зробила ще один крок, і ще. Вода була тепла, а проміння сонця, проникаюче крізь крони дерев, було досить сильним, щоб почати сушити мою спину. Ми пішли через цю тишу. Шилка привела нас по злегка зігнутій траєкторії поміж деревами, поки не пролилася нарешті у невеликий басейн.
На дальній стороні басейну стояло одне серце-дерево: воно підносилося над усіма іншими, і перед ним був насип, з зеленим горбиком троянд, як шапка над опалими білими квітами. На ній лежало тіло королеви Вуду. Я упізнала біле траурне плаття — вона носила його в башті: вона залишилася у ньому, або у тому, що залишилося від нього. Довга пряма спідниця була обірвана, розірвана з боків; рукави в основному згнили. Манжети навколо її зап'ясть, сплетені з перлів, були коричневими зі старими плямами крові. Її зелено-чорне волосся розсипалося вниз і заплуталося серед коріння; коріння вже перелізло через насип і простягло довгі коричневі пальці по її тілу, стиснуло її щиколотки і стегно, обняло її плечі і горло; прочісувало її волосся. Її очі були закриті, вона ніби спала.
Якби ми мали меч Алеш, то могли би, через її серце, притиснути її до землі. Можливо що тоді ми убили би її, біля джерела її сили, у її власній плоті. Але меча у нас не було.
Тоді Серкан витягнув останній з його флаконів Вогняного серця: червоно-золоте голодне зілля завзято стрибало всередині скла. Я дивилася на нього і мовчала. Ми приїхали сюди, щоб завершити почате. Ми приїхали, щоб спалити Вуд; це було його серце. Вона була його серцем. Але коли я уявила, що поливаю Вогняним серцем її тіло, спостерігаючи за її кінцем…