Я здогадалася, що вона мала на увазі зробити зі мною, і навіть через біль я скрикнула і почала боротися з нею. Її захоплення було невблаганним. Я вдарила по ній босоніж, обпалюючи ногу; Я потяглася наосліп до магії і викрикнула половину заклинання, але вона так люто затрясла мене, що у роті заклацали зуби. Вона була палаючим вугіллям навколо мене, вогонь був всюди. Я спробувала вхопити її, притягнутися до неї. Я воліла за краще згоріти. Я не хотіла знати, що вона зробить зі мною, і що вона буде робити з моєю силою, вливаючи її у величезне серце-дерево тут, у центрі Вуду.
Але вона тримала мене рукою на відстані, жорстко. І притисла мене до кори, покритої золою зі слідами удару моєї блискавки. Кора розійшлася. Серце-дерево зімкнулося навколо мене, як кришка труни.
Розділ 31
Холодний вологий сік ковзнув по мені, зелений і липкий, обливаючи моє волосся, мою шкіру. Я штовхнула дерево, шалено, у задусі, з закляттям сили, і дерево трісло і відкрилося. Я вчепилася дико за краї кори, розширила їх моєю голою ногою, а потім почала дертися назовні, незважаючи на гострі осколки кори, що залишалися у моїх пальцях і ногах. Сповнена жаху, я кинулася геть від дерева, поки не впала в обійми холодної води, а коли підвелася, то зрозуміла, що все стало іншим.
Не було ніяких слідів вогню або бойових дій. Я не бачила Серкана або королеви в будь-якому місці. Навіть величезне серце-дерево зникло. Так само не було більшості інших дерев. Поляна була більш ніж наполовину порожньою. Я стояла на березі тихого басейну, можливо, в іншому світі. Був яскравий ранок замість вечора. Птахи пурхали між гілками, співали, і жаби збивали брижі на воді.
Я відразу зрозуміла, що потрапила в пастку, але це місце не відчувалося як Вуд. Це була не страшно скручена тінь місця, де я бачила блукаючу Касю, і де сидів Єржи, притулившись до дерева. Воно не відчувалося, як галявина, повна неприродної тиші. Басейн м'яко плескався біля моїх кісточок. Я повернулася і побігла вниз, бризкаючи руслом, назад по Шилці. Серкан не міг кинути Summoning, щоб показати мені шлях до втечі, але Шилка була нашим шляхом сюди: можливо, там був вихід.
Але навіть Шилка була тут іншою. Потік став ширшим, і м'яко почав заглиблюватися, але жодної хмари туману не піднялося мені назустріч; і я не чула реву водоспаду. Зрештою я зупинилася на вигині, який був мені знайомий, і подивилася на деревце на березі: стрункий саджанець серце-дерева, можливо близько десяти років, ріс над величезним сірим старим валуном, схожим на людське обличчя. Це було серце-дерево, наполовину сховане в тумані, яке зупинило нас, коли ми летіли крутим уступом донизу, до основи водоспаду.
Але тут не було ніякого водоспаду і обриву; древнє дерево було маленьким і молодим. Ще одне серце-дерево стояло навпроти нього на іншому березі Шилки, і після цих двох вартових річка поступово розширювалася, стаючи темною і глибшою. Я не бачила більше серце-дерев, тільки звичайні дуби і корабельні сосни.
Тоді я побачила, що була не одна. На протилежному березі, під старим серце-деревом стояла жінка.
На мить я подумала, що це була королева. Жінка виглядала так, ніби вони, можливо, були в родинних стосунках. Вона була смуглявою, той самий колір вільхи і деревної кори, таке ж заплутане волосся, але її обличчя було старішим, і її очі були зеленими. Там де королева носила золото і червоне, вона була оливковою і сріблясто-сірою. Вона подивилася на річку, так само, як я, і, перш ніж я встигла щось крикнути, почувся далекий скрип, дрейфуючи, вниз по річці. Човен м'яко впливав у наше поле зору; довгий, дерев'яний, з майстерною різьбою, і на ньому стояла королева Вуду.
Вона, схоже, не бачила мене. Хоч стояла на носі, посміхаючись, з квітами, вплетеними у її волосся, з чоловіком поруч з нею, і мені потрібен був деякий час, щоб впізнати його обличчя. Я тільки один раз бачила його у синьому полум'ї над труною — це був король, похований у вежі. Він виглядав набагато молодшим і вищим, його обличчя було свіжим. Але королева Вуду виглядала такою, якою вона була в світлі Виклику, у той день, коли її замурували у гробниці. За ними сидів молодий чоловік з жорстким поглядом, не набагато доросліший за хлопчика, але я змогла впізнати у ньому чоловіка, який кидав заклинання у гробниці: жорстке обличчя людини у вежі. Потім з'явилися люди у човні за ними, веслуючи: чоловіки в срібних обладунках, які з побоюванням оглядалися на величезні дерева, коли спінювали веслами воду.