— І ти приїжджала би додому кожної зими, — сказала я, — і співала би нам усі пісні, які вивчила. — Ми притислися міцніше, і я не дозволила собі згадати, що дівчата, які побували у Дракона, ніколи не хотіли залишатися.
Звичайно, у той час я люто ненавиділа його. Але він не був поганим паном. З іншого боку північних гір барон Жовтого Болота міг зібрати армію у шістсот людей на випадок війни, мав замок з чотирма вежами, і мав жінку, яка носила дорогоцінні камені кольору крові і шубу з білого лисячого хутра — на території, яка була бідніша за нашу долину. Чоловіки повинні були один день на тиждень працювати на полях барона, у якого були кращі землі, і він ймовірно забирав їхніх синів у свою армію. Солдати бродили по навколишніх лісах, а дівчата повинні були залишатися в закритих приміщеннях і ходити тільки в компанії з жінками. І навіть він не був поганим паном.
У Дракона була тільки його Вежа, і жодних озброєних людей, чи навіть слуг, крім однієї дівчини, яку він обирав. Він не утримував армію: служба, якою він був зобов'язаний царю, була його власна праця, магія. Він повинен був іноді з'являтися в суд, щоб поновити свою клятву вірності, і я вважаю, що король міг би покликати його до війни, але здебільшого його обов'язок полягав у тому, щоби залишитися тут, спостерігати за Вудом і захищати королівство від його злого впливу.
Його єдиним марнотратством були книги. Ми були добре начитані як на жителів села, тому що він платив золотий за один великий том, і тому книготорговці долали далекий шлях, хоч наша долина була на краю Пільни. І коли вони приходили, сідельні сумки їх мулів були завалені зношеними або дешевими книгами, які вони розпродавали. У найбідніших будинках в долині були принаймні дві або три книги, які з гордістю ставили на видних місцях.
Все це могло здаватися маленьким, дрібним і майже нікчемним приводом для того, щоб відмовитися від дочки — тим, хто не жив тут достатньо довго, щоб це розуміти. Але я пережила одне літо, коли гарячий вітер приніс з далекого заходу пил у долину, на наші поля і сади. Посіви буяли пишно і несамовито, але були дивними і деформованими. Ті, хто їх їв, ставали хворими, якийсь гнів ніби вдаряв по їхніх сім'ях, і в кінці кінців вони втікали до Вуду і зникали, ніби їх не було.
Мені в той час було шість років. Мої батьки намагалися оберігати мене настільки, скільки могли, але навіть при цьому я відчувала холодне липке почуття страху у долині — боялися всі, — як і нескінченний укус голоду у животі. Ми з'їли всі запаси минулого року на той час, розраховуючи на весняний період. Один з наших сусідів з'їв кілька зелених бобів, змушений нестерпним голодом. Я пам'ятаю крики біля нашого будинку в ту ніч, я дивилась у вікно, щоб побачити, як мій батько допомагає іншим забрати вила від того, що притулилося нашого сараю.
Одного разу того літа, занадто мала, щоб розуміти небезпеку належним чином, коли моя матір втомилася і заснула, я зраділа і побігла до лісу. Я знайшла напівмертву ожину, в затишному куточку, захищеному від вітру. Я продерлася через важкі мертві гілки до захищеної середини і нарвала велику жменю ягід ожини, які не були деформовані взагалі, всі соковиті і досконалі на вигляд. Кожна з них була вибухом радості у моєму роті. Я з'їла дві жмені і наповнила ними спідницю; я поспішила додому з ними, забруднивши своє плаття фіолетовими плямами і моя мама заплакала від жаху, коли побачила моє замурзане обличчя. Я не захворіла: тернівник якимось чином уник прокляття Вуду, і ожина була незараженою. Але її сльози дуже налякали мене; я ухилялася від ожини протягом багатьох років після того випадку.
У тому ж році Дракон був викликаний до суду. Він повернувся рано, поїхав прямо на поля і викликав магічний вогонь, щоб спалити весь заражений урожай, кожну отруєну рослину. Оскільки це був його обов'язок, він зайшов в кожен будинок, де хтось захворів, і всім хворим дав чарівний кордіал, який розчищував їх розум. Він видав наказ, що села далі на заході, які уникли заразного пилу, повинні поділитися урожаєм з нами, і навіть не збирав у цьому році належної йому данини, так що ніхто з нас не голодував. Наступної весни перед початком посівної він пройшов через поля знову, щоб випалити залишки, перш ніж вони встигли взяти свіжий корінь.
За те, що він рятує нас, ми його поважаємо, але не любимо. Він ніколи не виходить зі своєї Вежі, щоб випити з чоловіками під час збору урожаю, як це робить барон Жовтих Боліт, або купити невелику дрібничку на ярмарку, як часто роблять жінка барона і її дочки. Іноді у нас показують вистави або шоу, або приходять барди через гірський перевал і з Росі. Він не приходив, щоб побачити і почути їх. Коли візники привозили йому данину, двері Вежі відкривалися самі по собі, і вони залишали все зібране внизу, навіть не бачачи його. Він ніколи не обмінювався більше ніж кількома словами з старостою нашого села чи навіть з мером Вільшанки, найбільшого міста долини, яке знаходилося найближче до його Вежі. Він не намагався завоювати нашу любов взагалі; ніхто з нас не знав його добре.