Те ж відбувається з боку Росі. Вони втратили чотири села за останнє десятиліття, і ще два до цього. Вуд досягне південного проходу до провінції Київ в наступному, і тоді… — Він знизав плечима. — Тоді ми дізнаємося, чи зможе він поширитися через гірський перевал, я вважаю.
Ми сиділи мовчки. Я уявляла собі як Вуд повільно, але невблаганно захоплює моє село, всю долину, а потім весь світ. І уявила, дивлячись вниз з вікна вежі, нескінченні ряди темних дерев, які взяли вежу в облогу; як шепіт ненависті розходиться подібно до хвиль в кожному напрямку, ворушачи листя, і в ньому не залишилося ніяких живих істот. Вуд задушив усіх, і перетягнув вниз під корені. Як це було з Поросною. Як це було з Касею.
Сльози ковзали по моєму обличчю, залишаючи повільний слід, хоч я не плакала. Я була занадто спустошена, щоб плакати. Світло було тьмяним; відьомські ліхтарі ще не горіли і його обличчя перетворилося в невиразну абстракцію, а в сутінках його очі неможливо було прочитати.
— Що було далі? — Спитала я, щоб заповнити тишу, відчуваючи порожнечу. — Що сталося з її чоловіком і з нею?
Він поворухнувся.
— З ними? — сказав він, випливаючи із задуми. — З Людмилою? — Він зробив паузу. — Після того, як я повернувся в столицю останній раз, — сказав він нарешті, — я сказав їй, що не маю ніякого зілля чи закляття, щоб вилікувати її чоловіка. Я привів двох інших майстрів із суду, щоб ті підтвердили, що його зараження невиліковне, вони були абсолютно приголомшені, в свою чергу, що я дозволив йому жити так довго, і я дозволив одному з них умертвити його. — Він знизав плечима. — Вони намагалися створити інтригу, як зазвичай відбувається, коли є щось більше, ніж трохи заздрості одного чарівника до іншого. Вони запропонували королю думку, що я повинен отримати покарання за те, що приховував зараженого. Сподіваючись, що король відмовиться від покарання, але залишиться декий осадок невдоволення мною, як деякий маленький і дрібний ляпас, я вважаю. Я віддячив їм тим же, оголосивши, що не збираюся залишатися у столиці, незалежно від того, що дехто про це думає.
А Людмила — я не бачився з нею більше. Вона спробувала видряпати мені очі, коли я сказав їй, що ми повинні умертвити його, і її реакція і слова досить швидко розчарували мене щодо істинної природи її почуттів до мене, — додав він сухо. — Але вона успадкувала маєток і одружилася вдруге через кілька років, з дрібним герцогом; народила йому трьох синів і дочку і дожила до семидесяти шести років в якості ведучої матрони суду. Я вважаю, що через це барди зображають мене лиходієм, і її благородною вірною дружиною, яка намагається врятувати свого чоловіка будь-якою ціною. Це навіть не брехня, я вважаю.
Це був момент, коли я зрозуміла, що вже знала цю історію. Я чула, як її співали. Людмила і чарівник, тільки в пісні хоробра графиня переодягалася старою селянкою і наймалася прислугою до чарівника, який вкрав серце її чоловіка, і зрештою знаходила його всередині будинку. Вона викрала серце і врятувала його. Мої очі защипало гарячими слізьми. У пісні ніхто не був зачарований для збереження у гробниці. Герой завжди рятував усіх. І не було негарного моменту в темному підвалі, де графиня плакала і волала, протестуючи, в той час як три майстри засуджували її чоловіка до смерті, а потім почали інтригувати один проти одного.
— Ви готові її відпустити? — спитав Дракон.
Я не була, але… Я так втомилася. Я не могла продовжувати ходити вниз, по сходах, до істоти, у якої було обличчя Касі. Я не врятувала її взагалі. Вона все ще була в лісі, як і раніше поглинена Вудом. Але fulmia все ще тремтіло в моєму животі глибоко внизу, чекаючи, і якби я сказала йому «так», якби залишилася тут і уткнулась головою в свої руки, коли він піде, і повернеться, щоб сказати мені, що все зроблено, я подумала, що знову зареву, і зруйную вежу, і все навколо нас.
Я подивилася на полиці, на всі одразу, відчайдушно: нескінченні ряди книг зі своїми секретами виглядали як цитадель. Що робити, якщо одна з них до цих пір тримає в секреті спосіб, який повернув би Касю? Я встала і пішла вздовж полиць, ведучи своїми руками по корінцях, по буквах з золотим тисненням, на які безглуздо натикалися мої сліпі пальці. Напис Luthe знову зупинив мене, фоліант, оправлений у шкіру красивого жовтого кьльору, який я взяла без дозволу так давно, і який розлючений Дракон забрав у мене, перш ніж я хоч трохи почала розумітися у магії, перш ніж я взнала, як багато і як мало я могла зробити. Я поклала свої руки на нього а потім різко запитала,