Світло Виклику було не більш поблажливе до нього, ніж до інших. Я відчувала, на відстані цього разу, те, що не торкалося мене безпосередньо, але що він оголив нам, повний гніву: маленькі могили всіх дітей, безмовно страждаюче лице Кристини; щипаючий голод у животі і його кисле обурення через маленькі благодійні кошики — він робив вигляд, що не бачить їх по кутах свого будинку, знаючи, що вона ходила просити милостиню. Просте бажання тримати корів було його останньою спробою вибратися з убогості. Він наполовину хотів, щоб звірі убили його.
Лице Кристини вирізнялося власним млявим відчаєм, безпорадними темними думками: її мати казала їй, щоб вона не виходила заміж за бідняка; її сестра у Радомському мала четверо дітей і чоловіка, який був ткачем. Діти її сестри усі були живі; вони ніколи не були погано одіті і не голодували.
Лице Єржи витягнулося через сором, тремтячі зуби стислися. Але Кристина заридала і знову потягнулася до нього, а потім дитина прокинулася і закричала: голосно, але якось чудово в порівнянні з усім іншим, звичайний і нескладний крик, нічого, крім бажання їсти. Єржи зробив один крок.
І тоді все несподівано стало набагато простіше. Дракон був правий: його зараження було слабшим, ніж у Касі, хоч і виглядало жахливіше. Єржи не був так глибоко в лісі, як вона. Після того, як він почав рухатися, він пішов, спотикаючись, до нас, і хоча гілки кидалися на нього шляху, вони били тільки ляпасами. Він поклав свої руки на обличчі, і продовживв рух до нас, проштовхуючись через них.
— Продовжуйте заклинання, — сказав мені Дракон, коли ми підійшли до кінця, і я зціпила зуби і підтримувала Summoning щосили, поки він звільняв свою магію. — Тепер, — сказав він Соколу, — Коли він виходитиме, — і коли Єржи почав оволодівати своїм обличчям, вони підняли руки пліч-о-пліч і промовили одночасно:
— Ulozishtus sovjenta!
Єржи скрикнув, проштовхуючись вперед через очищувальний вогонь, але пройшов крізь нього: кілька смолистих смердючих крапель витекли з куточків його очей, вибігли з ніздрів і впали на землю, курячись димом, а його тіло опало і безвольно повисло на ланцюгах.
Кася відтягла Кристину вбік, і Дракон зробив крок вперед, вхопивши підборіддя Єржи рукою у рукавичці, як лещатами, і підвівши його вгору, поки я закінчувала читати Summoning.
— Подивіться зараз, — сказав він, звертаючись до Сокола.
Сокіл розвів руки по обидві сторони від Єржи і кинув заклинання, коротке, як стріла. Воно погасило у кінцевому швидкому проблиску світло Виклику. На стіні між ланцюгами, над головою Єржи, заклинання Сокола відкрило вікно, і ми всі побачили на мить високе старе серце-дерево, у два рази більше того, у якому була Кася. Його кінцівки дико металися у хрусткому полум'ї.
Розділ 14
Солдати сміялися один з одного, і були веселі, коли ми залишали тихий Двернік перед світанком, провівши у ньому ніч. Всі були озброєні, і чудово виглядали у якості супроводу. Шоломи з пір'ям, довгі зелені плащі, і такі ж зелені щити, які висіли на сідлах. Вони знали, як справити враження; коні гордо йшли через темні провулки, і навіть тримали свої шиї зігнутими. Звичайно, не так легко було знайти тридцять шарфів у маленькому селі, так що більшість з них закутували лице в товсті кусючі вовняні хустки, призначені для зими, огорнувши їх хто як умів навколо шиї та обличчя, як наказав Дракон. Вони продовжували влаштовувати їх на обличчі, нишком відсовуючи, щоб подихати, вдаючи, ніби хустки їх дряпали.
Я сіла би на великого і повільного коня мого батька, який тільки подивився би на на мене з легким подивом, якби я встала ногами на його широку спину, і який відмовлявся мати щось спільне з риссю, а ще менше з галопом. Але принц Марек посадив нас на запасних коней, яких його лицарі вели з собою, і вони здавалися абсолютно різними тваринами. Коли я випадково натягнула повідок надто сильно, моя кобила стала на диби і забила копитами, ступаючи задніми ногами вперед, а я вчепилася в тривозі у гриву. Кобила опустилася на чотири ноги через деякий час сама, з причини, настільки ж непроникної для мене, і потім гарцювала, дуже задоволена собою. По крайній мірі, поки ми не проїхали Заточек.
Певного місця, де дорога з долини закінчувалася, не було. Я вважаю, що вона тяглася набагато далі — за Поросну, і, можливо, в якісь інші давно поглинуті Вудом села. Але після скрипу млина будинки Заточека і міст зникли позаду, бур'яни і трави почали гризти її по краях, і проїхавши кілька миль вперед, ми могли з непевністю сказати, що вона досі була під ногами. Солдати все ще сміялися і наспівували, але коні були мудрішими, ніж ми. Їх темп сповільнився без будь-якого стримування від вершників. Вони фиркали і нервово смикали головами, їхні вуха поверталися вперед і назад, і їх шкіра нервово посмикувалася, ніби їх турбували мухи. Але мух тут не було. Попереду стояла стіна темних дерев і чекала.