— Піднесіть палець вгору, — сказав Сокіл, і, нахилившись зі свого коня, вколов палець Марека шпилькою і стиснув його. Крапля крові сповзла на кільце, поєднавши золоте з червоним, а Сокіл пробурмотів пошукове заклинання.
Сині камені потемніли до фіолетового кольору. Таке ж світло зібралося навколо руки Марека, і навіть коли він натягнув рукавичку, світло залишилося люмінувати. Він підняв кулак перед собою і перемістив його з боку в бік: світло пожвавилося, коли він показав рукою в сторону Вуду. Він повів нас уперед, і один за одним коні перейшли смугу випаленої землі і зайшли під темні дерева.
Весняний Вуд відрізнявся від сплячого зимового. Було відчуття пробудження до життя і деякої діяльності. Моя шкіра затремтіла від відчуття чийогось погляду, як тільки перша тінь від гілля дерев торкнулася моїх очей. Копита коней падали на землю з глухими ударами, піднімаючись над мохом і чагарником, який окантовував кущі ожини, яка мала гілки з довгими колючими шипами. Тихі темні птахи-тіні металися майже невидимі від дерева до дерева, супроводжуючи нас. Я раптом впевнилася, що якби зайшла сюди навесні, я не досягла би Касі взагалі; у всякому разі не без бою.
Але сьогодні ми їхали разом з тридцятьма вершниками, які оточували нас, всі вони були у броні і озброєні. Солдати мали сокири та смолоскипи і мішки солі, як наказав Дракон. Ті, хто їхав попереду, розширювали стежку, і ми проїжджали повз свіжі пеньки і вигорілу ожину по обидві сторони, сіль всіювала землю позаду нас, так що ми могли відступити тим же шляхом, який торували.
Але сміху не стало. Ми їхали мовчки, лунав лише приглушений дзвін упряжі, м'який глухий стукіт копит по свіжій стежці, і необхідні слова попередження один одному про повороти. Навіть коні більше не іржали. Вони дивилися на дерева великими очима з білим проблиском. Ми всі відчували, що за нами слідкують.
Кася їхала поруч зі мною, і її голова була повернута і вона нахилилася майже до шиї коня. Мені вдалося протягнути руку і спіймати її пальці своїми.
— Що таке? — тихо спитала я.
Вона повернула коня і вказала на дерево на деякій відстані від нас, старий почорнілий дуб, у якого вдарила блискавка; мох висів на його мертвих гілках, як старі ганчірки, яких накидали просушитися. — Я пам'ятаю це дерево, — сказала вона. Вона опустила руку і подивилася над вухами свого коня. — І цю червону скелю — мене несли повз неї, і цей сірий виступ — усе. Я ніби знаю це місце. — Вона теж перейшла на шепіт. — Так, ніби я ніколи не полишала його взагалі. Я не знаю навіть чи ти реальна, Агнешка. Що робити, якщо я сплю і все лише сон?
Я безпорадно стисла її руку, не знаючи, як заспокоїти.
— Там буде щось недалеко, — сказала вона. — Трохи далі.
Капітан почув її і озирнувся.
— Щось небезпечне?
— Мертве, — сказала Кася, і опустила очі до сідла, а її пальці стисли повідок.
Ми виїхали на світло, і під ногами коней з'явилася дорога. Їх підкови глухо зацокали. Я подивилася вниз і побачила бруківку, наполовину сховану під мохом, розбиту. А коли оглянулася навкруги, то здригнулася: на невеликій відстані, крізь дерева, на мене дивилося примарне сіре обличчя, з величезним порожнім оком над широким квадратним ротом: входом до комори.
— Зійти з дороги, — різко сказав Дракон. — Об'їхати її — направо, наліво — не має значення. Але не їхати через площу, і рухатися далі.
— Що це за місце? — спитав Марек.
— Поросна, — сказав Дракон. — Те, що залишилося від неї.
Ми повернули коней і рушили на північ, прокладаючи шлях через ожину і руїни невеликих будинків, з провислими балками і напівзруйнованими солом'яними стріхами. Я намагалася не дивитися на землю. Мох і тонка трава покривали її товстим шаром, і високі молоді дерева тяглися до сонця, розводячи над нашими головами гілля, яке переривало сонячне світло при нашому русі і хиталося на легкому вітрі. Але на землі були вгадувані форми, наполовину сховані під мохом, тут і там кістки порушували дерн, білі кінчики пальців протикали килим м'якої зелені, ловили світло і холодно поблискували. Над будинками, які оточували сільську площу, здіймалася величезна виблискуюча срібляста купа листя, і я могла почути далекий шелест листя серце-дерева.
— Чи не могли б ми зупинитися і спалити його? — прошепотіла я Драконові, так тихо, як тільки могла.
— Звичайно, — відповів він. — Якби ми використали Вогняне серце і одразу відступили назад, тим шляхом, яким прийшли. Це було б наймудрішим з того, що можна зробити.