22.3. Kierkegaard, op. сіt., p. 172.
22.4. Проте К'еркегор сказав про Лютера щось таке, що, можливо, справедливо і стосовно Маркса: «Реформістська ідея Лютера... породжує... иайвишуканішу форму... язичництва» (ор. сіt., 147).
22.5. Н. о. М., 231 = Ludwig Feuerbach, 56 — (ME, 3; 4). Див. також прим. 11 та 14 до розділу 13.
22.6. Див. прим. 14 до розділу 13 та відповідний текст.
22.7. Див. мою працю The Poverty of Historicism, section 19.
22.8. H. о. M., 247 та наст. = GA., Special Volume, 97 — (ME. 20; 90).
22.9. H. o. M_, 248 та 279 = GA, Special Volume, 97 та 277 — (ME, 20; 90 та 263). Останній уривок скорочено.
22.10. L. Laurat. Marxism and Democracy, 1940, p. 16; курсив мій.
22.11. Див. The Churches Servey Their Task, 1937, p. 130; A. Loewe. The Universities in Transformation, 1940, p. 1. Із заключними зауваженнями до цього розділу пop. погляди, висловлені Паркесом у заключних словах його праці по критиці марксизму (Н. Parkes. Marxism — A Post Mortem, 1940, p. 208).
Прим. до розд. 23
23.1. Стосовно Мангейма — див., зокрема, його працю «Ідеологія і утопія» (цитовану тут за німецьким виданням 1929 року; Ideology and Utopia, 1929). Терміни «соціальне середовище» і «тотальна ідеологія» належать Мангейму; терміни «соціологізм» та «історизм» згадуються у попередньому розділі. Ідея «соціального середовища» належить Платону.
Критику праці Мангейма «Людина і суспільство в епоху реконструкції» (Man and Society in an Age of Reconstruction, 1941), в якій поєднано історицистські тенденції з романтичним і навіть містичним холізмом, див. у моїй праці «Убогість історицизму» (The Poverty of Historicism // Economics, 1944).
23.2. Див. мою інтерпретацію у статті «Що таке діалектика?» (What is Dialectic? // Mind, New Series, vol. 49, 1940, зокрема p. 414, передрукованій пізніше в книжці «Припущення і спростування» (Conjecture and Refutations, 1963, зокрема p. 325).
23.3. Це термін Мангейма (див. Ideology and Utopia, 1929, p. 35). Стосовно «інтелекту, що вільно ширяє» — див. op. cit., p. 123, де цей термін приписано Альфреду Веберу. Щодо інтелігенції, яка втратила зв'язок з традиціями,— див. op. cit., pp. 121-134 і зокрема р. 122.
23.4. Про цю теорію чи, радше, практику — див. прим. 51 та 52 до розділу 11.
23.5. Див. What Із Dialectic?, р, 417, а також — Conjectures and Refutations, p. 327. Див. також прим. 33 до розділу 12.
23.6. Аналогія між методом психоаналізу і методом Вітгенштайна згадана в праці Вісдома (Other Minds // Mind, vol. 49, p. 370, прим.): «Сумніви типу: «Я ніколи не зможу дізнатися, що насправді відчуває інша людина» можуть мати більше одного джерела. Ця супердетермінованість скептичних симптомів ускладнює їх лікування. Лікування — схоже на лікування психоаналізом (якщо скористатися аналогією Вітгенштайна), де лікування — це діагноз, а діагноз — це опис, дуже повний опис симптомів». І так далі. (Слід зауважити, що користуючись словом «знаю» у буденному його значенні, ми, звичайно, ніколи не дізнаємося, що відчуває інша людина. Ми можемо лише висувати гіпотези на цю тему і саме так вирішувати так звану проблему. Можливо, що висловлений мною сумнів і є помилкою, однак ще більшою помилкою є намагання усунути сумнів за допомогою семіотико-аналітичного лікування.)
23.7. Здається, психоаналітики стверджують те саме і щодо представників індивідуальної психології, і в цьому розумінні вони, можливо, праві. Див.: S.Ferud. History of the Psycho-Analytic Movement, 1916, p. 42, де Фронд зазначає, що Адлер висловив йому таке зауваження (воно добре узгоджується з індивідуально-психологічною схемою Адлера, згідно з якою відчуття власної неповноцінності має переважне значеная у структурі психіки): «Ти гадаєш, що дня мене все моє життя перебувати в твоїй тіні — це така велика радість?» Це наштовхує на думку, що Адлер не зміг успішно застосувати свою теорію до себе самого, принаймні у даному випадку. Однак те саме, як здається, є справедливим і стосовно Фройда: ніхто із засновників психоаналізу не був сам підданий психоаналізу. Проте вони ніколи і не прийняли б такого вибачення від когось іншого. І це дійсно так.
23.8. Стосовно наступного аналізу наукової об'єктивності — див. мою статтю «Логіка наукового відкриття» (The Logic of Scientific Discovery, p. 44 та наст.).