Між ними, одначе, існує важлива різниця. Адже пропозиція обрання певної лінії поведінки чи норми, дискусія з цього приводу і рішення щодо прийняття можна сказати, що створюють цю лінію поведінки чи норму. З іншого боку, твердження відносно певної гіпотези, дискусія з цього приводу і рішення прийняти її — чи пристати на певну пропозицію стосовно прийняття твердження — не створюють в тому самому розумінні факту. Це, гадаю, було причиною, чому я подумав, що термін «рішення» здатний виразити контраст між обранням лінії поведінки чи норм і прийняттям фактів. Одначе безперечно, що все це було б зрозуміліше, якби замість дуалізму фактів і рішень я говорив про дуалізм фактів і ліній поведінки чи про дуалізм фактів і норм.
Окрім термінології важливим є сам по собі непереборний дуалізм: хоч би якими були факти, хоч би якими були норми (наприклад, принципи нашої поведінки), насамперед слід розрізнити між ними двома й ясно усвідомити, чому норми не можуть бути зведені до фактів.
13. Твердження і пропозиції
Отже, існує явна асиметрія між нормами та фактами: через рішення прийняти якусь пропозицію (принаймні пробно) ми створюємо відповідну норму (принаймні пробно); одначе через рішення прийняти певне твердження ми не створюємо відповідного факту.
Інша асиметрія полягає в тому, що норми завжди стосуються фактів, а факти оцінюються нормами — ці відношення не можна просто обернути.
Коли ми стикаємося з фактом — і особливо з тим, який ми, можливо, здатні змінити,— можемо запитати, чи підкоряється він певним нормам. Важливо усвідомити, що таке запитання дуже відмінне від того, якби ми запитали, чи подобається нам цей факт. Адже хоча ми можемо часто приймати норми, які відповідають нашим уподобанням чи антипатіям, і хоча наші уподобання й антипатії можуть відігравати важливу роль у підштовхуванні нас до обрання чи відхилення запропонованих норм, як правило, існує багато інших можливих норм, які ми не прийняли, й цілком можливо судити чи оцінювати факти завдяки будь-якій з них. Це показує, що відношення оцінювання (певного сумнівного факту за допомогою певної обраної чи відхиленої норми) з логічного погляду цілковито відмінно від особистого психологічного відношення (що є не нормою, а фактом), уподобання чи антипатії до факту, який ми розглядаємо, чи до норми, що нас цікавить. До того ж наші уподобання й антипатії є фактами, що їх можна оцінювати як і будь-які інші факти.
Так само і факт прийняття чи відхилення певної норми якоюсь особою чи якимось суспільством слід як факт відрізняти від будь-якої норми, включаючи прийняту чи відхилену норму. А оскільки це також є фактом (і змінюваним фактом) його можна судити й оцінювати за допомогою деяких (інших) норм.
Такі деякі причини, чому норми та факти, а отже, пропозиції й твердження мусять бути чітко і рішуче розмежовані. Та щойно вони розділені, ми можемо розглянути не лише розбіжність між фактами й нормами, а й їхню подібність.
По-перше, пропозиції й твердження схожі в тому, що їх можна критикувати, обговорювати й доходити певного рішення щодо них. По-друге, існує певна регулятивна ідея стосовно тих і тих. У царині фактів це ідея відповідності між висловлюванням чи твердженням і фактом, тобто ідея «істини». В царині норм або пропозицій регулятивну ідею можна описати в різні способи і назвати багатьма термінами, скажімо, термінами «справедливість» і «добро». Ми можемо сказати про певну пропозицію, що вона справедлива (чи несправедлива) або ж добра (чи лиха), і сказаним можемо, вочевидь, мати на думці, що пропозиція відповідає (чи не відповідає) певним нормам, які ми вирішили прийняти. Але ми можемо сказати також і про норму, що вона справедлива чи несправедлива, добра чи лиха, обгрунтована чи необгрунтована, гідна чи негідна, і сказаним ми можемо, вочевидь, мати на думці, що відповідну пропозицію слід чи не слід приймати. Треба, таким чином, визнати, що логічна ситуація з регулятивними ідеями — «справедливим», сказати б, і «добрим» — набагато незрозуміліша за ідею відповідності фактам.
Як зазначалося в цій книжці, це логічна проблема, тому вона не може бути подоланою шляхом запровадження певної релігійної системи норм. Той факт, що Бог чи будь-який інший авторитет наказує мені робити те чи те, не є гарантією, що цей наказ справедливий. Сам я мушу вирішувати, чи приймати норми будь-якого авторитету як (у моральному плані) добрі чи лихі. Бог добрий лише тоді, коли його накази добрі; було б серйозною помилкою — по суті, аморальним прийняттям авторитаризму — казати, що його накази добрі тільки тому, що це його накази, якщо ми заздалегідь не вирішили (на власний страх і ризик), що Бог може нам давати лише добрі й справедливі накази.