Гегелівський аргумент був в основному таким, яким я його виклав (і піддав критиці) в попередньому розділі — хоча власне Гегель представив його в дивовижно розпливчастій, неясній і показній формі. Більше того, я стверджую, що ця філософія тотожності (попри деякі «прогресистські» твердження й деякі помірковані вираження симпатії, що в ній містяться, до різноманітних «прогресивних» рухів) відіграла важливу роль у занепаді ліберального руху в Німеччині, того руху, що під впливом філософії Канта породив таких значних ліберальних мислителів, як Шіллер і Вільгельм фон Гумбольдт, і такі значні праці, як Гумбольдтова «Спроба визначення кордонів державної влади» («Essay towards the Determination of the limits of the Powers of the State»).
Це моє перше і основне звинувачення. Друге моє звинувачення, тісно пов'язане з першим, полягає в тому, що філософія тотожності Гегеля, підтримуючи історицизм та ототожнення сили і права, надихала тоталітарні способи мислення.
Моє третє звинувачення полягає в тому, що аргументація Гегеля (яка явно потребувала від нього певного ступеня вправності, хоча й не більшого, ніж можна було чекати від великого філософа) сповнена логічних помилок і перекручень, представлених з претензійною помпою. Це підірвало і кінець кінцем понизило традиційні норми інтелектуальної відповідальності й чесності. Це також зробило внесок у піднесення тоталітарного філософування і — що навіть серйозніше — у відсутність будь-якого визначеного інтелектуального опору йому.
Такі мої головні заперечення Гегелю, що, на мій погляд, досить ясно викладені в розділі 12. Одначе я, безперечно, не проаналізував головний пункт — філософію тотожності фактів і норм — так ясно, як мусив те зробити. Тому сподіваюсь, що виправився у цьому «Додатку» — не перед Гегелем, а перед тими, кому він завдав шкоди.
18. Висновок
Знову підійшовши до кінця цієї книжки, я усвідомлюю, як ніколи, всі її недоліки. Почасти вони є наслідком широти рамок цієї книжки, які перевищують те, що я міг би вважати моїми суто професійними інтересами. Почасти вони є просто наслідком моєї особистої погрішності: адже недаремно я є прихильником фоллібілізму.
Одначе, хоч я й цілковито усвідомлюю свою особисту погрішність і її вплив на те, що я збираюся зараз сказати, я насправді вірю, що фоллібілістський підхід може багато дати соціальному філософу. Шляхом визнання по суті критичного, а отже, революційного характеру людського мислення — того факту, що ми радше вчимося на помилках, а не за допомогою накопичення даних — і визнання, з іншого боку, що майже всі проблеми і всі (неавторитарні) джерела нашого мислення закорінені в традиціях і що майже завжди ми критикуємо саме традиції, критичний (і прогресивний) фоллібілізм може забезпечити нас якнайнеобхіднішою перспективою для оцінки як традиції, так і революційної думки. Навіть ще важливіше, він може показати нам, що роль мислення полягає в тому, щоб проводити революції шляхом критичних суперечок, а не за допомогою насильства і воєн, що велика традиція західного раціоналізму — це битва словами, а не мечами. Саме тому наша західна цивілізація є, по суті, плюралістичною і саме тому монолітне соціальне становище означає смерть свободи — свободи думки, свободи пошуку істини, а разом із цим раціональності й гідності людини.
II. Зауваження щодо книги Шварцшільда про Маркса
Додано в 1965 р.
Через кілька років після того, як я написав цю книжку, мені стала відома книжка Леопольда Шварцшільда про Маркса «Червоні пруссаки» (The Red Prussian. Transl. by Margaret Wing. London, 1948). Я не маю жодного сумніву, що Шварцшільд дивиться на Маркса без симпатії, навіть ворожо і що він часто малює його найпохмурішими фарбами. Та хоч ця книжка не завжди справедлива, вона містить у собі документальні свідчення, зокрема з листування Маркса і Енгельса, які показують, що Маркс був меншим гуманістом і меншим прихильником свободи, ніж він представлений у моїй книжці. Шварцшільд змальовує його як людину, яка бачила у «пролетаріаті» головним чином знаряддя для вдоволення особистих амбіцій. Хоча, можливо, що справа представлена жорсткіше, ніж того вимагають свідоцтва, слід визнати, що ті свідоцтва самі по собі нищівні.
Остаточний рукопис тому 1 першого видання цієї книжки було завершено в жовтні 1942 року, а рукопис тому 2 — в лютому 1943 року.
Карл Поппер
====================================================
Переклали Олександр Коваленко (т.1) і Олександр Буценко (т.2) в 1994 р.
Перекладено за виданням: THE OPEN SOCIETY AND ITS ENEMIES