Выбрать главу

Щоб збагнути наслідки цієї революції, ми повинні пам'ятати про стабільність і негнучкість суспільного життя при племінному аристократизмі. Суспільне життя визначали соціальні й релігійні табу; кожен знав своє місце в цілісній соціальній структурі; кожен відчував, що посідає відповідне, тобто «природне» місце, відведене йому силами, які правлять світом, кожен «знав своє місце».

Згідно з традицією, Геракліт мав посісти своє місце — стати спадкоємцем династії царів-жерців в Ефесі, але він зрікся сану на користь свого брата. Попри свою гордовиту відмову брати участь у політичному житті міста, він підтримував аристократів, які марно намагалися чинити опір зростаючій хвилі нових революційних сил. Цей його досвід на суспільному чи політичному терені відображено в уривках Гераклітових творів, що дійшли до нас4. «Ефесців слід перевішати один за одним, усіх дорослих, і залишити правити містом дітей...» — читаємо ми одну з його реплік на ухвалу охлосу прогнати Гермодора, Гераклітового друга-аристократа. Його тлумачення народних стремлінь є найцікавішим, оскільки показує, що запас антидемократичних доказів мало змінився від часів зародження демократії.

«Вони кажуть: ніхто хай не буде кращим з-поміж нас; а хто стане видатним, то бути йому не тут, а серед чужинців». Його ворожість до демократії прозирає скрізь: «вони натоптують свої животи, як звірі... Вони обирають співців і простонародні ідеї своїми провідниками, не усвідомлюючи, що більшість із них — погані, і лише меншість — добрі... В Прієні жив Біант, син Тевтамеса, чиє слово було вагомішим за слова інших людей. (Він сказав: «Більшість людей лихі».) ...Юрба байдужа, її не цікавить навіть те, на що вона наштовхується; вона також не здатна засвоїти урок — хоча й певна протилежного». Він провадить у тому ж дусі: «Закон саме в тому, що може вимагати коритися волі Однієї Людини». Ось ще один прояв Гераклітових консервативних і антидемократичних поглядів, що в даному разі за своїм формулюванням, але, очевидно, не за наміром, цілком прийнятний для демократів: «Народ мусить боронити закони свого міста, так, начебто це його мури».

Проте відстоювання Гераклітом стародавніх законів свого міста було марним, і його надзвичайно вразила плинність речей. Гераклітова теорія мінливості відбиває це почуття5. «Все тече,— казав він. І ще: — Не можна двічі ступити в одну й ту саму річку». Втративши ілюзії, він виступав проти віри в те, що існуючий суспільний лад триватиме вічно: «Ми не повинні поводитися, як діти, в яких виховували вузький світогляд: «Так нам заповідали».

Цей наголос на мінливості, а надто на змінюваності суспільного життя є важливою характерною рисою не лише філософії Геракліта, а й історицизму в цілому. Те, що речі й навіть царі змінюються, стало істиною, яка мусить вразити надто тих, хто сприймає своє соціальне середовище як щось дане. Надто багато доводиться визнати. Але в Гераклітовій філософії стає очевидною і менш приваблива риса історицизму, а саме надмірне наголошення на змінюваності, поєднане з додатковою вірою в безжалісний і незмінний закон долі.

У цій вірі ми стикаємося з підходом, що на перший погляд хоча й суперечить надто сильному наголосу, який історицисти роблять на змінюваності, але він є характерним для більшості, якщо не для всіх історицистів. Мабуть, можна пояснити це ставлення, якщо трактувати наголос історицистів на мінливості як симптом зусилля, потрібного для подолання підсвідомого опору ідеї плинності. Це також пояснило б те емоційне напруження, що змушує стількох історицистів (навіть нині) підкреслювати новизну нечуваного одкровення, що на них зійде.

Такі міркування дозволяють припустити, що ці історицисти бояться змін і що вони не здатні сприйняти ідею мінливості без серйозної внутрішньої боротьби. Досить часто здається, що вони намагаються компенсувати свою втрату стабільного світу, чіпляючись за погляди, що зміни відбуваються згідно із незмінними законами. (У Парменіда і в Платона ми навіть знайдемо теорію про те, що плинний світ, в якому ми живемо,— це лише ілюзія, і є інший, реальніший світ, який не змінюється.)

У Гераклітовому випадку надмірне наголошення на змінюваності призвело його до припущення, що всі матеріальні речі — тверді, рідкі чи газоподібні, схожі на полум'я — це радше процеси, ніж речі, і що всі вони є трансформацією вогню; видима тверда земля (що утворена з попелу) є лише вогнем у процесі перетворення, і навіть рідини (вода, море) є однією з форм вогню (і можуть стати пальним, хоча б у вигляді нафти). «Першою трансформацією вогню є море; та саме море — це наполовину земля, а наполовину — гаряче повітря»6. Таким чином, усі інші «елементи» — земля, вода і повітря — це перетворений вогонь: «Усе змінюється на вогонь, а вогонь на все: як золото обмінюють на товари, а товари на золото».