Платонова віра в те, що ми можемо зламати залізний закон приреченості й уникнути занепаду, заборонивши всі зміни, показує, що його історицистські нахили мали певні обмеження. Безкомпромісний і цілком розвинутий історицизм вагався б, чи визнавати за людиною здатність хоч яким би то було зусиллям змінювати закони історичної приреченості, навіть після того, як вона відкриє їх. Це довело б, що людина не здатна протидіяти їм, оскільки всі її задуми і вчинки є засобами, за допомогою яких невблаганні закони розвитку здійснюють її історичну долю; точнісінько як Едіп зустрів свою долю внаслідок пророцтва і заходів, ужитих його батьком, щоб запобігти пророцтву, а не всупереч йому. Для того, щоб краще збагнути цей незрівнянний історицистський підхід і проаналізувати протилежну тенденцію, властиву Платоновим віруванням, у можливість впливу на долю, я протиставлю історицизм, у тому вигляді, який ми знаходимо його у Платона, діаметрально протилежному підходові, також наявному у Платона, який можна назвати напрямком соціальної інженерії9.
Соціальний інженер не питає про історичні тенденції чи про приреченість людини. Він вважає, що людина є господарем власної долі і що, відповідно до нашої мети, ми можемо змінювати чи впливати на історію людини так само, як ми змінили обличчя землі. Він вірить не в те, що ці наслідки нав'язані нам нашим історичним минулим або загальною спрямованістю історії, а що вони радше обрані, або навіть створені нами точно так, як ми створюємо нові ідеї, нові твори мистецтва, нові будівлі чи нові машини. У протилежність до історициста, який гадає, що розважливі політичні кроки можливі тільки в тому разі, якщо вони наперед зумовлені майбутнім ходом історії, суспільний будівничий вірить, що науковий базис політики полягає зовсім в іншому; політика буде грунтуватися на фактичній інформації, потрібній для будівництва чи зміни суспільних інститутів відповідно до наших бажань і цілей. Така наука підказала б нам, які кроки треба зробити, якщо ми хочемо, приміром, уникнути застою або навпаки, створити депресію; чи як більш чи менш рівно розподіляти багатство. Іншими словами, суспільний будівничий вбачає у науковій основі політики щось подібне до соціальної технології (Платон, як ми пересвідчимось, порівнює її з науковою підосновою медицини), а історицист, навпаки, сприймає її як науку про незмінні історичні тенденції.
Із сказаного мною про ставлення соціального інженера не слід робити висновку, наче всередині табору суспільних будівничих немає серйозних протиріч. Навпаки, протиріччя між тим, що я назвав «послідовною соціальною інженерією» і «утопічною соціальною інженерією», складають одну з головних тем цієї книжки (див. надто в розділі 9, де я наведу свої докази на користь першого і за відмову від останнього). Але тим часом я хочу наголосити лише на протистоянні історицизму і соціальної інженерії. Це протистояння, певно, можна буде краще пояснити, якщо ми розглянемо ставлення історицистів і соціальних інженерів до соціальних інститутів, тобто до таких явищ, як страхова компанія чи поліція, чи уряд, або ж бакалійна крамниця.
Історицист схильний розглядати соціальні установи переважно з точки зору їхньої історії, тобто їхнього виникнення, розвитку, їхнього сучасного і майбутнього значення. Він, певно, може наполягати, що вони виникли згідно з визначеним задумом чи планом і мають мету, зумовлену волею людини чи бога; або ж він може твердити, що вони не призначені для служіння якійсь чітко зрозумілій меті, але радше є безпосереднім виявом певних інстинктів та пристрастей; або ж може твердити, що колись вони слугували засобом для досягнення певної мети, але згодом втратили цю свою властивість. Соціального інженера і технолога, з іншого боку, навряд чи зацікавить походження інститутів чи початкові наміри їхніх засновників (хоча й немає причин, які б завадили йому визнати той факт, що «лише меншість соціальних інститутів створені свідомо, тоді як величезна більшість просто «виросли» як незаплановані наслідки людської діяльності»10). Швидше він сформулює своє питання таким чином. Якщо перед нами стоїть ось така й така мета, то чи добре ці інститути побудовані й організовані, щоб слугувати їй? Як приклад, ми можемо розглянути інститут страхування. Соціальний інженер чи технолог не буде сушити собі голову над питанням, чи виникло страхування для отримання певного прибутку, або чи історична місія страхування полягає в служінні загальному добробуту. Але він може запропонувати критику окремих страхувальних установ, щоб показати, приміром, як збільшити їхню прибутковість, або, що вже зовсім інше, як збільшити блага, що їх отримує суспільство від страхування; він також запропонує найефективніші шляхи для досягнення тієї чи іншої мети. Розглянемо ще один приклад соціального інституту — поліцію. Деякі історицисти, певно, змалюють її як знаряддя для захисту свободи й безпеки, інші — як інструмент класового панування і гноблення. Соціальний інженер чи технолог, однак, запропонував би заходи, які зробили б поліцію прийнятним знаряддям для захисту свободи і безпеки, або розробив заходи, які обернули б її на могутню зброю класового гноблення. (У ролі громадянина, що прагне певної мети, в яку вірить, він може вимагати, щоб обрали саме такі цілі і відповідні заходи. Але в ролі технолога він дуже обережно поставився б до розмежування питань про мету та її вибір і фактологічних питань, тобто соціальних наслідків від будь-якого можливого заходу11.)