Говорячи більш загально, ми можемо твердити, що інженер чи технолог розглядає інститути раціонально, як засоби, що служать певній меті, і що як будівничий він судить про них цілковито з огляду на їхню придатність, ефективність, простоту і таке інше. Історицист, з іншого боку, скоріше намагатиметься розкрити походження і призначення цих інститутів для того, щоб визначити «істинну роль», яку вони відіграють у розгортанні історії — оцінюючи їх, приміром, як «створені за божим велінням» або «за велінням долі», або як такі, що «служать важливій історичній меті» тощо. Все це не означає, що соціальний інженер або технолог обстоюватиме твердження, що такі інститути є засобами або знаряддям для досягнення мети; він може чудово усвідомлювати той факт, що в багатьох важливих відношеннях вони дуже відрізняються від механічних знарядь чи машин. Він не забуде хоча б те, що вони «зростали» у спосіб подібний (але ні в якому разі не тотожний) до росту організмів і що це факт надзвичайної ваги для суспільного будівництва. Він не дотримується «інструменталістської» філософії соціальних інститутів. (Ніхто не скаже, що помаранч є знаряддям чи засобом досягнення мети; але ми часто дивимося на помаранчі як на засіб досягнення мети, хоча б тоді, коли хочемо з'їсти їх, або коли хочемо заробити на життя, продаючи їх.)
Два ставлення, історицистське і соціальної інженерії, часом трапляються у типовому поєднанні. Найдавнішим і, певно, найпереконливішим прикладом цього є соціальна і політична філософія Платона. Вона поєднує, так би мовити, певні, цілком очевидні у своїй основі, технологічні елементи із тлом, на якому домінують складні прояви типово історицистських рис. Таке поєднання є показовим для багатьох суспільних і політичних філософів, які розробили те, що згодом описували, як утопічні системи. Усі ці системи говорять на користь певного виду суспільного будівництва, оскільки вони вимагають прийняття певних інституційних засобів, хоча й не завжди дуже реалістичних, для досягнення своїх цілей. Та коли ми починаємо розглядати ці цілі, то часто виявляємо, що вони визначені історицизмом. Платонова політична мета, зокрема, залежить значною мірою від його історицистських доктрин. По-перше, він намагається втекти від Гераклітової мінливості, яка проявляється в соціальній революції й історичному розпаді. По-друге, він вважає, що мети можна досягти заснуванням держави, яка буде такою досконалою, що не братиме участі у загальній спрямованості історичного розвитку. По-третє, він вважає, що зразок чи оригінал його досконалої держави можна знайти у віддаленому минулому, в Золотій добі, яка існувала на зорі історії; бо якщо світ руйнувався з плином часу, то що далі ми заглянемо в минуле, то досконаліші форми виявимо там. Досконала держава є подібною до найпершого предка, найстародавнішого прабатька пізніших держав, які є погіршеними відбитками цієї досконалої, найкращої чи «ідеальної» держави12; ідеальна ж держава не є ані звичайною ілюзією, ані оманою, ані «витвором нашого розуму», але, з огляду на свою стабільність, є набагато реальнішою, ніж усі ці загниваючі суспільства, що перебувають у плинності і можуть зникнути будь-якої миті.
Отож, навіть Платонова політична мета, зразкова держава, великою мірою залежна від його історицизму, але те, що справедливо стосовно його філософії держави, можна поширити, як уже говорилося, на його загальну філософію «усіх речей», на теорію «форм» чи «ідей».
Плинні речі, речі, що погіршуються і розпадаються, є (як і держави) нащадками, дітьми досконалих речей. І подібно до дітей, вони є копіями своїх пращурів. Батько чи оригінал змінюваної речі — це те, що Платон називає її «формою», «зразком» або «ідеєю». Як і раніше ми повинні наполягти на тому, що «форма» чи «ідея», попри свою назву, не є «уявою нашого розуму»; це не ілюзія і не омана, а реальна річ. Така річ і справді набагато реальніша за звичайні речі, які змінюються, і які попри їхню, здавалося б, міць, приречені до розпаду; бо «форма» чи «ідея» — це досконала річ і вона не зникає.