Цей приклад показує, що «форми» чи «ідеї» давали Платону не лише початкову, чи відправну точку для всіх подій у просторі й часі (а надто у людській історії), але й пояснювали подібність між чуттєвими речами одного й того ж виду. Якщо речі подібні за певною спільною для них властивістю, або якістю, наприклад, білизною, чи твердістю, чи доброчесністю, тоді така якість, або властивість, повинна бути однаковою для них усіх; інакше вони не будуть подібними. Згідно з Платоном, усі вони мають спільну «форму» чи «ідею» білизни, якщо вони білі; твердості, якщо вони тверді. Вони наслідують ці риси в тому розумінні, в якому діти наслідують надбання і обдарування своїх батьків; так само як багато репродукцій гравюри, що є, відбитками з однієї дошки, а відтак подібні між собою, можуть передавати красу оригіналу.
На перший погляд, ця теорія, розроблена для того, щоб пояснити схожість між чуттєвими речами, немає нічого спільного з історицизмом. А втім, має; і, як каже Арістотель, саме ця спільність підштовхнула Платона до розробки його теорії «ідей». Я спробую змалювати, як це відбувалося, за допомогою Арістотелевих розповідей, а також вказівок із власних Платонових творів.
Якщо всі речі повсякчас змінюються, то неможливо сказати що-небудь визначене про них21. У нас не буде справжнього знання про них, а, в кращому разі, розпливчасті й оманливі «судження». Ця точка зору, як нам відомо з Платонових і Арістотелевих творів, хвилювала багатьох Гераклітових послідовників. Парменід, один із Платонових попередників, який значною мірою вплинув на нього, вчив, що чисте знання, на відміну від оманливого судження, спрямоване тільки на незмінний світ і саме за допомогою цього чистого знання причини можна виявити такий світ. Але незмінна і неподільна дійсність22 яку, на гадку Парменіда, він відкрив поза світом скороминущих речей, не має анінайменших зв'язків із світом, у якому ми живемо і помираємо. А відтак і не може пояснити його.
Таке становище не задовольняло Платона. Хоча філософ не любив і зневажав емпіричний плинний світ, у душі він найбільше цікавився саме цим світом. Платон прагнув розкрити таємницю його занепаду, його бурхливих змін і його нещастя. Він сподівався знайти засіб його порятунку. Платона глибоко вразило Парменідове вчення про незмінний, реальний, міцний і досконалий світ поза примарним світом, у якому ми страждаємо; але таке пояснення не розв'язувало проблеми, поки не було поєднане із світом чуттєвих речей. Він шукав знання, а не суджень; чистого раціонального знання незмінного світу; але водночас і знання, яке б він міг застосувати для дослідження нашого плинного світу, а надто мінливого суспільства; політичних перемін та їхніх дивних історичних законів. Платон поставив собі за мету розкрити таємницю царського знання політики, мистецтва правити людьми.
Але точна наука політики здавалася такою самою неможливою, як будь-яке точне знання про плинний світ; у галузі політики не було нічого постійного. Хіба можна обговорювати хоч би яке політичне питання, коли значення таких слів як «уряд», «держава» або «місто» міняються з кожною новою фазою історичного розвитку? Політична теорія, мабуть, видавалася Платонові в його гераклітівський період так само оманливою, мінливою і незбагненною, як і політична практика.