Пенн, Бекінгемшир, липень 1965
Переднє слово
Я не хочу приховувати той факт, що можу тільки з відразою дивитися... на пихату претензійність усіх цих томів, які догоджають сьогоднішній моді. Бо я цілком задоволений що... вживана методика повинна до надміру збільшити кількість дурниць і грубих помилок і що навіть докорінне знищення цих химерних здобутків навряд чи заподіє такої шкоди, як ця гадана наука та її огидна плодючість.
Ця книжка порушує питання, що навряд чи впадуть в око, якщо просто переглянути її зміст.
Вона описує певні труднощі, що постають перед нашою цивілізацією — цивілізацією, яку, мабуть, найповніше характеризує прагнення людяності та поміркованості, рівності й свободи; цивілізацією, яка досі перебуває в дитячому віці і дорослішає попри той факт, що безліч разів була обдурена багатьма інтелектуальними провідниками людства. У книжці буде показано, що цивілізація ще цілком не оговталася після потрясіння від свого народження — переходу від племінного, або «закритого суспільства», з його підвладністю магічним силам, до «відкритого суспільства», яке вивільняє критичні здібності. Ми спробуємо довести, що потрясіння від цього переходу є одним із факторів, які сприяли появі реакційних рухів, що намагалися і намагаються досі зруйнувати цивілізацію й повернутися до племінного стану. Ми також припускаємо, що тоталітаризм у його нинішньому розумінні належить до традиції так само давньої, як і власне наша цивілізація.
У такий спосіб ця праця має на меті поповнити наші уявлення про тоталітаризм, а також про споконвічну боротьбу проти нього.
Далі буде досліджено застосування критичних та раціональних методик точних наук до проблеми відкритого суспільства. Я проаналізую принципи побудови й удосконалення демократичного суспільства, які я називаю терміном «поступова соціальна інженерія» на відміну від «утопічної социальної інженерії» (див. розділ 9). Книга намагається прояснити деякі перешкоди, що утруднюють підхід до проблеми соціальної інжерерії. Це робиться шляхом критики тих напрямків соціальної філософії, які відповідають за суттєве поширення упередженості проти можливостей демократичних реформ. Один з найбільш потужних з цих напрямків — це той, який я називаю історицизмом. Шлях піднесення і набуття впливовості деякими найбільш важливими формами історицизму складає головну тему цієї книги, яку, завдяки цьому, можна було б навіть вважати збіркою матеріалів щодо розвитку певних історицистських шкіл філософії. В книзі я детально пояснюю, що я маю на увазі під історицизмом і як він пов'язаний з іншими темами книги.
Я багато цікавлюсь методами фізики (відповідно, в книзі заторкнуто певні технічні проблеми, які, на перший погляд, ніяк не пов'язані з головною темою книги). Та крім фізики, я на протязі багатьох років цікавлюсь проблемами, пов'язаними з незадовільним станом деяких соціальних дисциплін, і особливо соціальної філософії. Звичайно, ми не зможемо обійти проблему їх методів. Мій інтерес до цих проблем значною мірою стимулюється піднесенням тоталітаризму і неспроможністю багатьох соціальних наук і філософій пояснити це явище.
У зв'язку з цим важливо наголосити на наступному положенні.
Наразі доводиться часто чути, що та чи інша форма тоталітаризму неминуча. Багато людей, чиї освіта й розум роблять їх відповідальними за те, що вони говорять і пишуть, оголошують, що в нас немає іншого виходу. Вони запитують, чи справді ми такі наївні, що віримо, ніби демократія може тривати вічно; чи ми не бачимо, що це лише одна з форм урядування, яка приходить на сцену історії та йде з неї. Вони наполягають на тому, що демократія для боротьби з тоталітаризмом повинна зкопіювати його методи і, таким чином, сама стати тоталітаризмом. Або стверджують, що наша індустріальна система не може більше функціонувати без впроваждення методів колективістського планування. З уявної неминучості колективістської економіки вони виснувають неминучість тоталітарних форм соціального життя.
Такі аргументи на перший погляд видаються досить правдоподібними. Але правдоподібність — ненадійний проводир у цих питаннях. Фактично, ми не повинні втягуватись в дискусію з приводу цих правдоподібних аргументів, не розглянувши попередньо наступного питання стосовно методу: чи під силу будь-якій соціальній науці здійснити довгострокове історичне пророцтво? Чи можемо ми очікувати на більше, ніж безвідповідальне базікання, у відповідь на запитання, що чекає на людство в майбутньому? Це проблема методу соціальних наук. Вона більш фундаментальна, ніж критика будь яких окремих аргументів, наданих на підтримку історичного пророцтва.