18.18. Вожді могли вселити в своїх послідовників захоплену віру в їхню місію — визволення людства. Однак ті самі вожді були також відповідальні за остаточний крах своєї політики й занепад руху. Цей крах був зумовлений великою мірою їхньою інтелектуальною безвідповідальністю. Вожді запевнили робітників, що марксизм є наукою і що інтелектуальний бік руху перебуває а найкращих руках. Проте вони ніколи не приймали науковий, тобто критичний підхід до марксизму. Доти, доки вони могли застосовувати марксизм (а що є легшим за це?), доти, доки вони могли витлумачувати історію в статтях і промовах, вони були інтелектуально задоволеними. (Див. також примітки 19 і 22 до цього розділу.)
18.19. Протягом кількох років перед піднесенням фашизму в Центральній Європі в лавах соціал-демократичних вождів спостерігалось дуже виразне пораженство. Вони почали вірити, що фашизм був неминучою стадією суспільного розвитку. Тобто вони почали вносити деякі поправки до Марксової схеми, але ніколи не сумнівалися у правильності історицистського підходу; вони ніколи не розуміли, що таке питання, як «Чи є фашизм неминучою стадією розвитку цивілізації?», може лише вводити в оману.
18.20. Марксистський рух у Центральній Європі має мало прецедентів у історії. Це був рух, який, усупереч тону, що проповідував атеїзм, справедливо можна назвати великим релігійним рухом. (Можливо, це вразить тих інтелектуалів, які не сприймають марксизм усерйоз.) Звичайно, у багатьох відношеннях це був колективістський і навіть трибалістський рух. Але це був рух робітників за саморозуміння своєї великої задачі, за самовизволення, за підняття норм своїх зацікавленостей і свого дозвілля, за заміну алкоголю альпінізмом, свінгу — класичною музикою, трилерів — серйозними книжками. «Визволити робітничий клас можуть власне самі робітники». (Щодо глибокого впливу, який справив цей рух на деяких спостерігачів, див., приміром, G. E.R.Gedye. Fallen Bastions, 1939.)
18.21. Цитату взято з «Післяслова» до другого видання «Капіталу» Маркса (див. Capital, 870 — ME, 23, 21); див, також примітку 6 до розділу 13. Вона показує, якою мірою Марксу пощастило з його рецензентами (див. також примітку 30 до розділу 17 і текст).
Інший, дуже цікавий уривок, в якому Маркс виражає свій антиутопізм та історицизм, можна знайти у праці «Громадянська війна у Франції» (Н. о. М., 150, К. Marx, Der Bauergerkrieg in Frankreich, A. Willaschek, Hamburg, 192P, 65— 66 — ME, 17, 326), де Маркс схвально відгукується про Паризьку комуну: «Робітничий клас не чекав див від комуни. Він не думає здійснювати par decret du peuple [за декретом народу] готові й закінчені утопії. Він знає, що для того, щоб досягти свого визволення і разом з тим досягти тієї вищої форми, до якої нестримно прагне сучасне суспільство... йому доведеться витримати тривалу боротьбу, пережити цілу низку історичних процесів, які цілковито змінять і обставини, і людей. Робітничий клас має не втілювати якісь ідеали, а лише дати простір елементам нового суспільства, що вже розвинулися в надрах старого руйнівного буржуазного суспільства». У Маркса небагато таких фрагментів, що виявляють більш відверто брак будь-якого плану в історициста. Їм доведеться «витримати тривалу боротьбу», — пише Маркс. Але якщо в них нема плану, щоб його реалізувати, якщо в робітників нема «якихось ідеалів», щоб їх «втілювати», за словами Маркса, то за що вони борються? «Робітничий клас не чекав див», — пише Маркс, але сам очікував див, вірячи, що історична боротьба неминуче веде до «вищих форм» суспільного життя. (Див. примітки 4 і 13 до цього розділу.) Відмова Маркса від соціальної інженерії була певною мірою виправдана. Організувати робітників було, безперечно, якнайважливішим практичним завданням того часу. Якщо таку гадану відмовку, як «для цього ще не настав час», взагалі можна вважати застосовною, то її треба застосувати до Марксової відмови зайнятися хоч поверхово проблемами раціональної інституційної соціальної інженери. (Цей момент ілюструється легковажним характером утопічних пропозицій, аж до Б. Белламі включно.) Та, на жаль, свою гостру політичну інтуїцію він підкріплював своїми нападками на соціальну технологію. Це стало виправданням для його догматичних послідовників залишитися на тій самій позиції, в той час коли події змінилися і соціальна технологія стала в політичному плані більш важливою навіть, ніж організація робітників.