(2) Варто додати кілька зауважень історичного характеру щодо проблеми причин та наслідків. Концепція причинності Арістотеля (а саме — концепція формальної, матеріальної та діючої причин, остання з яких у даному разі нам не потрібна, навіть тоді, коли мої зауваження справедливі і для неї) є типово есенціалістською. Проблема полягає в тому, аби пояснити зміни чи рух, і Арістотель намагається розв'язати її, звернувшись до прихованої сутності або структури речей. Такий есенціалізм існує і в поглядах на рух Бекона, Декарта, Локка і навіть Ньютона. Однак теорія Декарта дозволила поглянути на проблему по-новому. Декарт вбачав сутність речей в їх просторовій протяжності або геометричній формі, а відтак робив висновок про те, що єдиний спосіб, за допомогою якого тіла можуть діяти одне на одне, полягає у відштовхуванні: одне тіло, що рухається, з необхідністю виштовхує інше з його місця, тому що обидва вони мають протяжність, а отже, не можуть займати одне і те саме місце. Отож, наслідок іде за причиною через необхідність і всі дійсно причинні пояснення (фізичних подій) мають бути в термінах відштовхування. Таку позицію поділяв і Ньютон, який погоджувався щодо своєї теорії гравітації з тим, що в ній використано ідею тяжіння, а не відштовхування і що, мабуть, жодна людина, яка хоча б щось знає про філософію, не вважатиме цю теорію задовільним поясненням. Проте ця концепція все ще зберігає свій вплив у фізиці і проявляється у вигляді нелюбові до будь-якого типу «дії на відстані». — Берклі був першим із тих, хто піддав критиці пояснення причинності за допомогою прихованих сутностей речей, незалежно від того, чи вводяться вони для «пояснення» ньютонівського тяжіння, чи використовуються для побудови декартівської теорії відштовхування. Берклі вимагав, аби наука
описувала, а не пояснювала сутнісні або необхідні зв'язки. Ця концепція, надто характерна для позитивізму, втрачає сенс, якщо погодитися з моєю теорією причинного пояснення. Тоді пояснення стає одним із типів опису, в якому застосовуються універсальні гіпотези, початкові умови та логічна дедукція. Юму (попередниками якого, у певному розумінні, були Секст Емпірик, аль Газалі та інші) належить чи не найвагоміше дослідження з теорії причинності. Він стверджував (всупереч картезіанським поглядам), що ми не можемо знати нічого про необхідний зв'язок між подією А та іншою подією В. Все, що ми можемо знати, — це те, що подія типу А (або подія, схожа на А) досі стояла перед подією В (або подією, схожою на В), тобто, що фактично ці дві події були пов'язані одна з одною. Однак оскільки ми не знаємо, чи є цей зв'язок необхідним, ми можемо лише стверджувати, що такий зв'язок існував у минулому. Моя теорія цілком погоджується з критикою Юма. Проте вона і відрізняється від концепції Юма тим, що (1) в ній сформульована універсальна гіпотеза, за якою подія типу А завжди і повсюдно стоїть перед подією типу В; (2) твердження «А є причиною В» вважається в ній істинним лише за умови, що істинною є сформульована універсальна гіпотеза. Інакше: Юм розглядав лише події А та В як такі і не знаходив слідів причинної залежності або необхідного причинного зв'язку між подіями. Натомість, ми додаємо до подій дещо третє, а саме — універсальний закон і стосовно цього закону можемо говорити як про причинну залежність, так і про необхідний причинний зв'язок між подіями. Наприклад, ми можемо дати таке визначення: подія В перебуває в причинному зв'язку (або необхідно пов'язана) з подією А лише тоді, коли А є причиною В (у розумінні нашого семантичного визначення, викладеного вище). Стосовно питання про істинність універсального закону можна сказати, що існує безліч універсальних законів, істинністю яких ми ніколи не цікавилися у повсякденному житті і, відповідно, існує безліч випадків причинного зв'язку, про які в повсякденному житті ми ніколи не замислюємося, чи є ці «причинні зв'язки необхідними». З погляду наукового методу ситуація виглядає дещо інакше. Адже ми ніколи не зможемо раціонально визначити істинність наукових законів. Все, що ми можемо вдіяти, — це суворо перевірити закони і позбавитися хибних законів (як на мене, то саме в цьому полягає основна ідея моєї праці «The Logic of Scientific Discovery»). Відповідно, всі наукові закони завжди мають гіпотетичний характер. Це просто припущення, а отже, всі твердження про окремі причинні зв'язки також завжди мають гіпотетичний характер. Ми ніколи не можемо бути певні (у науковому розумінні) того, що А є причиною В, саме тому, що ми ніколи не можемо бути впевненими в істинності даної універсальної гіпотези, як би доскіпливо її не перевіряли. Більше того, ми схильні вважати конкретну гіпотезу про те, що А є причиною В, прийнятною, якщо ми перевіримо і підтвердимо відповідну універсальну гіпотезу. (Про мою теорію «підтвердження» — див. розділ X, а також додаток IX в «The Logic of Scientific Discovery», зокрема p. 275, де обговорюються часові коефіцієнти або індекси підтвердження тверджень.)