Дорогою ціною жертв і крові заплатило населення Закарпатської області за цю «спілку» з фашистською Німеччиною. Здавалося б. що одержана лекція по політиці співвпраці повинна була дечому навчити. Та нічого не навчила. Таку саму «політику» продемонстрували українські емігрантські партії і напередодні війни німців з панською Польщею. А результат? На загарбаній від панської Польщі території гітлерівський уряд великодушно дозволив українцям організувати українські допомогові комітети на чолі з відомим німецьким вислужником Кубійовичем, на яких поклав завдання вербувати робочу силу для воєнної промисловості великої Німеччини.
Ще гірше скінчилась співпраця з фашистською Німеччиною напередодні війни з СРСР. Все це добре відомо всім вам за кордоном і нам на Україні. Німці принесли на Україну, та взагалі, де тільки вони пройшли, найжорстокіше поневолення і рабство, яке тільки знала історія. В своїй расистській зарозумілості та в запамороченні від перших успіхів гітлерівські поневолювачі не пощадили навіть своїх бувших прихильників і т. зв. союзників з націоналістичних кіл. Одних кинули гітлерівці в тюрми, як тільки вони наважалися висловити своє незадоволення колоніальною політикою німецько-фашистського уряду, а других просто помордували і постріляли.
На прикладі «союзу» з німецьким фашизмом яскраво видно, до яких страшних наслідків може такий «союз» привести, яких важких ран може нанести своєму власному народу, орієнтуючись на чужу допомогу, на чужу силу. Такий болючий досвід у минулому повинен, здавалося б, назавжди відібрати бажання у всякої еміграції, у всякої політичної партії йти на чергову співпрацю з новими антирадянськими силами, з новими «союзниками». Та так, на жаль, не є. Сучасна українська еміграція. її різні політичні партії в своїй антирадянській діяльності знову находять для себе «союзника» проти т. зв. спільного ворога — комунізму, цим разом в особі імперіалістів США і їх союзників по воєнних блоках.
Немає сумніву, що американським і іншим імперіалістам дуже вигідно користати з послуг таких емігрантських кіл і навіть чимсь їм допомагати. Але чи вигідно це вам самим, українські емігранти? Та ж за їх незначну матеріальну підтримку вам приводиться добирати шпигунів, яких ви засилаєте на Україну для антирадянської діяльності.
На підтвердження цього хочу привести приклад, коли представники ЗП УГВР, в особі Лебедя, Гриньоха, Ребет та Інших за допомогою американської розвідки в травні 1951 р. підготували і заслали американським літаком на Україну емісара Охримовича із спеціальним завданням до ОУН на Україні.
Деякі націоналістичні партії за кордоном, щоб підняти свою важність в очах імперіалістичних кругів і серед рядової еміграції, ще й тепер покликаються на свої зв’язки з підпіллям на Україні.
В своїх пресових органах вони ложно інформують еміграцію про діяльність підпільних організацій на Україні і т. п. Все це свідомий обман.
Мені, бувшому провіднику ОУН на українських землях, Головнокомандуючому УПА, Генеральному секретарю УГВР, який весь час перебуває на рідних землях, очевидно, краще знати, чи є підпілля Україні чи його немає. Я вважаю своїм обов’язком заявити перед лицем всієї української еміграції за кордоном, що вже багато років тому підпілля на Україні нестало, і сьогодні, — я підкреслюю з повною відвертістю, — для його виникнення немає жодного ґрунту.
Я щиро бажаю, щоб ви, дорогі мої земляки і друзі, зрозуміли цю істину і зробили з цього належні висновки. Боротьба не іграшка, не спортивні вправи і вона не може бути самоціллю, поскільки за неї доводиться платити найдорожчим для людини — життям.
Антирадянська діяльність українських націоналістів за кордоном приречена на провал, бо немає сьогодні таких сил за кордоном, ні тим більше всередині Радянського Союзу, що могли б в якій-небудь мір насильно змінити існуючий суспільно-політичний лад в СРСР, чи тільки в одній з радянських республік.