Тітка взяла тісто і, тримаючи Карука за руку, розсерджена, мало не силоміць потягла його додому.
Вони йшли повз ворота будинку Маран. Як же ж переживав Карук, щоб Маран не опинилася на порозі дому, і щоб не побачила його в цьому принизливому становищі! Натомість вони побачили мати Маран, яка підмітала поріг, тож тітка зупинилася, аби знову поскаржитися на Карука і розповісти про його непутящість.
— Але ж вони ще зовсім маленькі, тітонько-баджі[5], — заговорила мати Маран. — Завтра вони підростуть, і вже не будуть такими. А у Маран ось уже зо два дні, як вискочив великий прищ на грудях. Така ось біда — захворіла.
Тітка послабила стискання Карукової руки, і відпустила його. Здається, її роздратованість минула. І вона із властивою старим людям авторитетною інтонацією почала пояснювати, як треба чинити в таких випадках.
— Обв’яжи її цибулею. Засмаж як слід цибулину, додай трохи мила, кілька ложок оливкової олії, змішай усе разом, подрібни гарненько в ступці і ще поки гаряче перев’яжи місце, де є запалення; суміш не тільки прорве прищик, але й вбере в себе гній.
— Звідки ж мені взяти оливкової олії, тітонько-баджі?
— У нас вдома трохи є. Я пришлю з Каруком.
— Дякую тобі, тітонько-баджі. Нехай Карук принесе, щоб я зробила перев’язку. Минулої ночі моя кровиночка зовсім очей не зімкнула.
За якийсь час Карук із маленькою засмальцьованою скляночкою в руках увійшов до будинку Маран; її мати смажила цибулину.
Маран лежала в ліжку немов у півсні, в забутті. Карук говорив навмисне голосно, щоб її розбудити. Як же ж би йому хотілося хоча б разочок глянути на цей прищик на грудях!..
Мати дівчинки стружила мило, коли Карук почув голос тітки: «Каруче!..»
— Твоя тітка кличе тебе, Каруче, — сказала мати Маран.
Карук ще трохи потоптався: йому страшенно хотілося побачити, як мати перев’язуватиме Маран груди.
— Каруче!.. — вдруге почувся голос тітки.
Карук згадав, що тітка вже сердилася на нього через кисле тісто, і щоб не розгнівати її ще більше, таки зібрався йти. У ліжку Маран поворушила ногами.
— Каруче!.. — знову тітка.
— Хлопчику, від крику у твоєї тітки надірвався голос, — звернулася до нього матір Маран, накладаючи стерту цибулину на клаптик марлі.
Карукові довелося йти… Так і не побачивши прищика на грудях Маран!..
Селяни не мали потреби в настінному календарі. Коли вони бачили, що Карук вийшов із хати босоніж, це означало, що почалася весна, і земля потепліла. Коли холоші Карукових штанів були роздерті по коліна, це означало, що настало літо. А якщо Карук ловив під мостом раків, було зрозуміло, що наближається осінь.
Цього літа в житті Карука не відбулося нічого знаменного. Він з’їв усю черешню з дерева в саду Маран. Та ще, коли вони гралися з Маран на тоці, він попросив у неї про поцілунок, але отримав відмову. Маран навіть розповіла про це матері, мати — його тітці, а тітка надавала Карукові добрячих ляпанців.
В один із осінніх днів Карук знайшов під мостом, де ловив раків, синю намистинку. Він просунув у неї нитку і повісив на шию, щоб оберегти себе від злого ока, отруйної колючки і вроків. Він чув від тітки, що синя намистинка допомагає, рятує від пристріту. У компанії друзів Карук не раз розповідав про чудодійні властивості намистинки. Бувала серед них і Маран. І одного разу вона навіть виявила бажання потримати намистинку.
Того дня Маран, як зазвичай, пасла теля в своєму саду і плела вінок із ромашок, коли — гоп!.. — зі стіни зістрибнув Карук…
— …Ага, і ще — коли людина одягає на себе цю намистинку, у вовка одразу ж закривається паща, — розповідав Карук із широко розкритими очима. — Коли граєш у кості, то все щастя приходить до тебе. Якщо впадеш із дерева, з тобою нічого не станеться. Коли намистинка з тобою, тобі ніщо не загрожує — ані злива, ані вогонь.
Чого, чого тільки не говорив Карук! Маран заворожено слухала.
— Каруче, нехай же ця намистинка залишиться зі мною, добре? — просила Маран.
— Е ні, нізащо! Ні за які гроші. Навіть якщо даси мені сто золотих монет, все одно не віддам тобі намистину.
— Ну, нехай вона побуде в мене хоча б один-єдиний день, не будь же скнарою! — просила Маран, додаючи личкові першого жіночого кокетства і даруючи посмішку.
Колір синьої намистинки здавався Маран усе знадливішим, до того ж сховане було в ній якесь незрозуміле тепло. Ах, як гарно було б, якби намистинка залишилася у неї хоча б на один-єдиний день!