У саду — нікого; зрідка чулося лише лопотіння крил птахів, що пролітали у своїх справах; Карук і Маран сам на сам.
І від цієї їхньої усамітненості Карук несподівано відчув, як у нього влилося незнайоме тепло. Маран здалася йому ще вродливішою від того трепетного, сором’язливого голосу, коли просила віддати їй намистинку.
— Маран… — вимовив хлопець.
Голос, здавалося, виходив із самої глибини його душі.
— Що, Каруче?
Карук не зміг одразу відповісти: в його тілі росло тепло, душа палахкотіла так само тремтливо, як синя намистинка на долоньці в Маран.
Ах, він ніяк не міг їй сказати цього! А якщо вона відмовить?
Він злегка нахилився і прошепотів дівчинці на вухо:
— Якщо поцілуєш мене, я віддам тобі цю намистинку.
Маран ще більше засоромилася, зашарілась і опустила очі. Чи мала погодитись? Аж якщо мати дізнається?… Ні, того не можна й припустити!
І все ж, утримуючи маленьку прикрасу, вона вже не хотіла її віддавати. Намистина в її долоні немов потеплішала, а колір став яскравішим…
— Ні, не хочу, Каруче, — заговорила Маран.
— Ну, якщо так, то поверни мені, — зажадав Карук.
Але Маран ні за що не хотіла розлучатися зі своїм чудом. Завтра ж вона могла б повісити на шию цю кругленьку, теплу і синю намистинку!
— Ні, Каруче, якщо я тебе поцілую, ти неодмінно комусь скажеш.
— Та щоб мені осліпнути, Маран, та щоб мені провалитися на місці, та щоб мені живим у могилу зійти, — забожився Карук.
Маран знову замовкла, наче далі непевно роздумуючи. Відмовити?
— Все… поверни мені мою власність, — наполіг Карук.
— Та… — вимовила Маран сором’язливо…
… І з наче підсолодженою, награною неприязню наблизила личко до уст Карука…
О, які ж теплі були вуста в Карука. Навіть тепліші, ніж синя намистинка, що горіла на її долоні.
м. Нью-Йорк, США (переклад Гурген Баренц, Еліна Заржицька)
Валентин Бердт
Про що шуміли дощі
(фрагмент роману)
…На кінчику вечірнього променя сонця, який проткнув скло давно не митого вікна, повис тягар ночі, яка неминуче насувається на місто.
За балконом — сутінки раннього вечора. Подумки я ще на узбережжі Камчатки. Хочу побачити світанкову зорю над чорним і холодним океаном, яку вже ніколи не побачу такою, якою милувався двадцять років тому.
Сутінки — це та мить, коли час зупиняється; час без кольору і звуків; мертвий і сумний. Писав Кастанеда, «Сутінки — це прошарок між світами». В цьому містичному проміжку причаїлась якась таїна — печальна, нелегка для душі, але важлива для розуму, вона таїть в собі велику суть дрібних речей.
Почуваю себе забутою книгою на схололому піску порожнього пляжу. Нудьгуючий вітер потріпує сторінки бездарно вигаданого тексту: то обережно, то сердито шелестить в такт хвилям, що набігають на гальку. Чи буде ще літо? І чи не набридне в цьому житті бути предметом чужого дозвілля?
Зрештою, над чим я розмірковую? Адже в тридцять п’ять життя закінчується. Далі — повтор і закріплення пройденого матеріалу. Багато з того, що наповнювало життя і було його сенсом — відпрацьований матеріал. Місце йому на смітнику. Залишились порожнеча, яка претендує стати смислом і виправданням всього теперішнього. І за таких обставин було б добре відшукати в собі сили, щоб знайти того, хто зміг би наповнити смислом ранковий дзвінок будильника.
Вистачило години, щоб наповнити пакунок двома пляшками горілки, банкою шпрот, традиційним лимоном, кількома яблуками, четвертинкою чорного хліба і завмерти на пару секунд перед дверима, перш ніж натиснути чорний ґудзик дзвінка.
— Ти???…
— Невже я так змінився?
На її обличчі ні подиву, ні радості. І питання, що прозвучало замість «привіт», — всього лиш інформація про те, що колись в її житті був я, і не дивно, що з’явився знову.
— Ні, не змінився.
— Увійти можна?
— А чи варто?
— Ти не одна?
— В мене такий безлад.
— Він мені завжди подобався.
— Чому?
— Бо відтворює порядок речей у космосі. Приготуй що-небудь, — протягую пакет, в якому пляшки підступно дзенькають боками.
— Ти переоцінюєш наші можливості, — коментує вміст пакету. На мить мені здалось, що між нами все залишилось як і було раніше.
— Гм-м-м, Воронін, час пити щось шляхетніше.
— Ти відвикла?
— Я й не звикала. Краще йди мити руки, а потому розповіси, чому це ти вирішив завітати. Тільки не говори, що скучив. До речі, ти як і раніше запиваєш горілку водою?