— Якщо є.
— В крані завжди є.
— Не всюди є кран.
Сліпі ревнощі до мого минулого, через те, що в ньому не знайшлося місця для неї. І взагалі, як я міг існувати, радіти життю, закохуватись, ділити з кимось ліжко, їжу? Як я міг?! Чому не чекав на неї? Чому не жив в півоберта, прагнучи зберегти себе для неї єдиної? Ревнощі до моєї легковажності, з якою я мандрував життям, не ускладнюючи власне існування пошуками відповідей на важливі питання.
З часом вона почала ненавидіти все, що було в моєму житті до неї, і все, що з’явилось в нинішньому житті без неї.
Спостерігаю за тим, як вона накриває стіл: все відбувається як і колись, ніяких змін, окрім в нас самих. В її та в моєму житті за незначний проміжок часу встигли з’явитись потрібні та непотрібні, корисні й безкорисні речі, люди, знайомства. Їх стільки багато й вони настільки різні, що крізь них нам несила розгледіти нас справжніх, тобто колишніх.
— Ти був щасливим?
— Мільйон разів!
— …???
— Коли вгамовував спрагу, коли рятувався від собачого холоду…
— Це тривіальне щастя. Ти хоч зараз можеш бути зі мною відвертим? Давай зігріємось відвертою розмовою. Я ж бачу, що тобі дошкуляють холодні протяги буття. Нам завжди не вистачало часу, щоб наговоритись досхочу. Напевне, через те ми й розстались, бо не вміли слухати одне одного. Так що, розповідай, адже коли ми ще ось так посидимо?
— Гаразд. Розповім про нетривіальне. Якщо життя втрачає будь який сенс — починаєш жити минулим. І тоді пам’ять відкриває такі деталі, про існування яких, здавалось, забув на віки. Так от, щастя, як я його розумію зараз — це коли прокидаєшся на світанку і перше, що ти чуєш — тиху, впівголоса розмову стареньких батьків, як потріскують в плиті сухі соснові дрова, охоплені язиками вогню, як за вікном в ранковій тиші скрипить на морозі старий клен і над всім цим — розмірене цокання старого настінного годинника. Щастя — це відчувати, як схололі за ніч кімнати будинку поступово наповнюються живим теплом, як пахне свіжістю наволочка, витіпана морозним сільським вітром. І тоді, на якусь мить здається, що всі прикрощі, радощі, розпач, втрати й знахідки — якась маячня. Насправді життя тільки-но починається, і попереду не має нічого — лише тривожне очікування майбутнього.
За стіною, в сусідній квартирі, розплакалась дитина. В кімнаті так багато ранкового сонця. Гадаю, що зараз не пізніше дев’ятої. Давно не сплю й розмірковую над тим, що час, який я провів у цій квартирі, створив стійку ілюзію колишньої близькості, але вона ні мені, ні їй не потрібна. І в цій ілюзії, яка через пару годин зруйнується, винен я. Вчорашні розмови і спогади перекинули з берега на берег хиткий місточок.
Чому мене мордує?
Боязко від думки, що в тридцять п’ять життя закінчується? Наче старий склеротик, з острахом озираюсь, щоб вкотре переконатися, що минуле — не вигадка і не епізоди з колись прочитаних книжок.
Двічі в одну річку не ступиш. До обіду я залишу цю квартиру і не знаю, чи повернусь коли-небудь?
В ранковій тиші чути, як за стіною в сусідній квартирі жіночий голос заспокоює дитину.
Наші погляди зустрілись тоді, коли я обережно, щоб не розбудити, перевертався на інший бік. З її заспаних очей стекли дві сльозинки.
— А ранок видався недобрим, — обережно витер на щоках сльози. — Що трапилось?
— Ти любиш дітей? — запитала вона.
— Люблю.
— А мене ти любив?
— Любив.
— Тоді чому в нас з тобою не має дитини? Чому все повинно було коли-небудь закінчитись? І чому ми зараз з тобою в одному ліжку, Воронін?
— Я до тебе більше не приїду.
— Ти ніколи до мене не приїдеш, аби сказати, що ти звідси ніколи й нікуди більше не підеш. Тому тобі краще збиратись. На тебе, мабуть, десь і хтось стомився чекати.
— Мене вже ніхто давно ніде не чекає.
— Ти один?
— Перманентно, бо це природно.
Вона йде до ванної кімнати, а я — варити каву. Приємно здивований тим, що до цього часу ще вцілів мій «штатний» халат. Випраний, випрасуваний. Весь такий свіженький, ніжно окутує моє тіло.
— Я думав, що ти вже ним давно миєш підлогу.
— Він, дурненький, все ще чекає, коли ти сюди повернешся.
— Аби всі халати в світі були такими розумними.
У відповідь вона гримає дверима. Шумить вода. Шумить так само, як і багато років тому. Все в минулому. Тільки ми — дві тремтячі тіні.
Курю натщесерце. Знаю — не варто було б, але іноді приємно зробити те, чого не слід би робити. Трішки дитинства — і фарби заграють. Мені подобається ранок. Момент істини — в перших хвилинах пробудження, а далі — бридке повернення до вчорашніх залишків життя.