— За проїзд, синку, ти ж не заплатив, — легенько штирхнула мене під бік худенька бабця, що сиділа поруч, — двадцять гривнів.
Почав мацати кишені куртки, потім занурив руку до наплічника. У кишенях зосталися самі злотувки. Гривні — згадав — були десь аж на самому споді багажу. Вийшов на найближчій зупинці і помандрував вздовж траси. Праворуч, обік мене, починався цвинтар. Там стояла вона. Біля могили з двома хрестами…
Наша дорога тягнулася побитими залізничними коліями. Я обіймав її за тонкий стан. Не питав ні імені, ні віку, це не мало значення. Коли розгулявся сильний дощ, дістала яскраву парасольку і підняла високо наді мною.
«Не треба, — сказав очима, — вже не врятує».
Усміхнулася у відповідь. Якось ніжно і втомлено. Світилася наскрізь — ніби потойбічним вогнем. Ніколи не бачив такої дивної і дикої вроди. Вабила, робилася рідною, міцно притискалася до мене. Хотіла відвести до своєї тети. Сказав, що маю гроші — достатньо, аби найняти хороше помешкання. Для самотнього вовка, — додав. І їй це сподобалося. Пішла зі мною. Сказала, не боїться вовків. Навіть тих, які приблукали сюди з чужої землі. Була відверта зі мною. І дуже пристрасна. Кохалися до ранку. На широкому ложі з різьбленими дерев’яними бильцями, а потім під теплим душем, щедро поливаючи свої тіла трояндовим гелем. Але її волосся все-одно пахло бринзою і смолою смерек. Вітром і горами.
— Звідси має іти прямий потяг до Львова, а зі Львова автобусом — до Варшави, — сказав, одягаючись.
– Єк захочеш, то матимеш сина, — її очі блищали, але я не годен був розпізнати, що значить той блиск. Дивно, але вранці стала мені раптом такою далекою… ніби украдена чужа таємниця. Аж захотілося швидше їхати звідси, втікати від неї.
— Поїду автобусом, аби швидше…
— А єк ні, то ні… тоді… вернуся…
— Ади, єк блискавков смереку пробило, ади, бачиш? — запитав лагідно, показуючи рукою далеко в гори.
Слухали дощ. Як завжди. Сидячи на призьбі.
— То зроб із неї трембіту…
Їй раптом запахло — вигаданим богом…
— А пощо трембіта?…
— Трембітатимеш… нашому синові…, — протягнула крізь шматок полотна довгу яскраву нитку.
Карбованець на баню
— Війни змінюють долі людей, — каже дід Микола й смачно затягується дешевою цигаркою. — Причому, не завжди на гірше. Ось, наприклад, взяти мене і твою бабу. Якби не війна, ми б, напевно, не зустрілися. І тоді не було б ані твоєї мами, ані тебе…
Цю історію я присвячую своїм предкам. У ній немає жодної патетики. Звичайний житейський випадок. Вицвіла, запилюжена весільна світлина на горищі зануреної в летаргічний сон хати. Обережно знімаю з дерев’яної рамки павутиння, витираю пил. З-під потрісканого скла на мене дивляться осяяні щастям молоді обличчя. Намагаюся відшукати в них власні риси. Ніс — дідів, вуста — бабині. Чи навпаки?… Старе дзеркало також вкрите шаром пилу. Ніби пам’ять нащадків. Досить лише дмухнути, заплющивши очі, і…
— Я була змирилася з думкою, що дівуватиму до самої смерті, — вкотре чую розповідь баби Галі. — По-перше, мені вже було двадцять чотири, а тоді таких старих не сватали. По-друге, кому потрібна нещасна сирота, наймичка без посагу? Ну і, по-третє, всі нормальні хлопці пішли на фронт, більшість із них загинули, зосталися самі каліки. В Києві я жила по різних хатах, няньчила чужих дітей, потай мріючи, що й сама колись стану матір’ю. Мріяти ж нікому не заборонено…
Найбільше вона полюбляла згадувати саме цей епізод свого життя — так схожий на казку про Попелюшку, в якої рано померла мама, а батько привів додому недобру мачуху.
— Коли почалася війна, я саме наймитувала під Києвом, у Плютах, жила в однієї доброї жінки на ім’я Оксана. Від німців убереглася хитрістю — просто сховалася в очереті й пересиділа там до самого ранку. Потім мене забрала до себе дядина. Вона жила в просторій квартирі, в центрі Києва. Може, тепер я і не впізнала б того будинку. А, може, його вже давно немає. Краще мені про це не знати…
Пам’ятаю, колись у бабиній хаті стояв сервант. За склом — посуд із вигравіруваними присвятами: «Коханій Галині від Миколи на річницю весілля», «Любій донечці від тата на День народження»… Від усіх отих тарілок і кухликів зосталися самі лише уламки. Зрештою, людські спогади теж складаються з окремих уламків.
— Аж не віриться, що я колись воював. Війна для мене вже давно відійшла у минуле, — прокашлявшись, озвучує власні думки дід.