Лукавив. Адже часто розповідав нам про свої подвиги, про те, як воював з німцями, як потрапив до гітлерівського полону, потім — до сталінського… У чомусь висповідався, щось прикрашав веселими побрехеньками.
— То як же ви познайомилися? — вже не терпиться мені почути найцікавіше.
— Завдяки одному карбованцю. Стільки тоді коштувало сходити в баню, — примруживши очі, усміхається дід.
Переводжу запитальний погляд на бабцю.
— Коли війна нарешті закінчилася, він приїхав у Київ до своїх родичів. А родичі його були сусідами моєї дядини, мешкали з нами в одному будинку, та ще й на одному поверсі. Мабуть, їх тоді не було вдома, не пам’ятаю, бо Микола чомусь прийшов за тим карбованцем до нас. Я відкрила двері. Дивлюся: такий стрункий і вродливий солдат стоїть, але ж бруднющий, як чорт, наче в багнюці хтось його виваляв. Каже: «Рятуйте, сто років не мився». Він і тоді любив пожартувати. Дядина вийшла, дала йому карбованця та й повернулася до своєї кімнати. Я вже думала зачиняти двері, як він раптом з порогу — ні сіло, ні впало: «А ти заміж за мене вийдеш?». Думала: знову жартує. А в самої серце в грудях так сильно закалатало, ніби дзвін у церкві. «Ну, вийду, кажу. — Тільки спершу помийся»…
— Бреше, — прицмокуючи додає дід. — Вона тоді нічого не відповіла, лише розхвилювалася дуже, навіть розплакалася.
— Від радості, — зітхає стара. — Бо ж була змирилася з думкою, що дівуватиму до самої смерті…
Усміхаються до мене — через стільки років. Шукаю в них себе. Хапаюся за невидиму ниточку, що обплутує розлогі гілки нашого дерева роду. Почуваюся всього лише продовженням… Їхнього щастя.
«Війни змінюють долі людей. Причому, не завжди на гірше…»
Баба пережила діда на десять років. Не знаю, чи вірила вона в казки про закоханих, які помирають в один день. Може, й так. Бо ж по дідовій смерті, скільки її пам’ятаю, весь час лаштувалася «в далеку дорогу».
м. Скоп’є, Р. Македонія
Лілія Бондаревич-Черненко
Може й так…
Він — керівник міського масштабу, серйозний, застебнутий на всі адміністративні ґудзики. Його життя — виконком, «п’ятихвилинки», преса, економіка міста, яка вся вмішується на його плечах… Вона ж — цілком легковажна істота (в усякому випадку, так здається на перший погляд), тонюсінька, маленька, з довгим чорним волоссям, заплетеним у безліч кісок, непрактична і романтична до неймовірності.
У неї вдома — стелажі з книгами, пил на меблях і ляльки. Ляльки повсюди, бо вона їх майструє. А виготовивши, несе у мистецький салон. Останнім часом вона зробила товстезного доброго лісовика з сірого вельвету, зеленого бегемотика з піжонською краваткою, веселого дельфіна з біло-синього атласу і Арлекіна з сумними очима. І їх всіх купили! А нещодавно їй зателефонували з лялькового театру і замовили 7 гномів та Білосніжку. Так що ляльок у неї вистачає — вони повсюди. І повсюди — клапті фетру, оксамиту, вуалі, мережива, клубки муліне, вовняних, шовкових ниток, поролон і скляночки з клеєм…
Вона любила все незвичайне, несподіване: внутрішні дворики, як у якомусь венеціанському палаццо, гойдалку у старому саду, на якій злітають у вись чиїсь діти, музеї, де стільки таких цікавих речей — старовинних срібних табакерок, мундирів з еполетами, вишуканих чорних віял з дивовижним пір’ям… Вона любила, щоб і її ляльки були так само незвичайними: ведмедя вона одягала у розкішний диригентський фрак, старого трубочиста — у білий шовковий циліндр, кенгуру тримала у руках великий ридикюль у жовті горохи, а на голові мала капор, оздоблений яскравими бантами.
З нею завжди і повсюди траплялося щось таке, що не можна ні витлумачити, ні зрозуміти. Вона так просто ламала підбори на всіх тротуарах, притулялася в поїздах столичного метро до тих дверей, до яких не можна було притулятися (і одного разу мало не випала на платформу станції «Дніпро» — ото поподорожувала!). Вона завжди йшла на всіх перехрестях на червоне світло. Машина, мало не збивши її, гальмувала перед самим носом, водій брутально лаявся, а вона лише знизувала плечима, на яких лежали врозсип численні кіски, і простувала далі. При цьому — вона боялася натовпів людей, ліфтів, у яких мала звичку захрясати, водопровідників ЖЕКу, громовиць, які іноді лютували над містом. Ще — вона вміла ходити босоніж лісовою дорогою і без кінця співати якісь неримовані мелодійні пісні, котрі легко і швидко вигадувала…
Він… Він — не боявся нічого, був дуже поважний і правильний, і ніколи не ходив босоніж. І в них — роман. Він зовсім не обтяжений шлюбом, вона — тим паче. З нею, окрім ляльок, живуть тільки тарган Казимир та мишка Зося (миші, до речі, її ніколи не лякали). У мами — квартира в іншому кінці міста, і вона керує своєю неорганізованою донькою частіше по телефону, аніж безпосередньо.