Він приїздить до неї на вихідні і дзвонить у двері умовним дзвінком: конспірація над усе (хоча яка може бути конспірація — всі довкола давно знають, до кого він приїздить). Вона відчиняє йому двері — абсолютно щаслива, ледве встигнувши висушити волосся після душу, перетворити його на сотню кісок і поставити до гарячої духовки піцу — вони, як справжні італійці, споживають на вечерю лише піцу.
Він приїздить зморений і зосереджений. Він любить міряти кроками її квартиру, незважаючи на цих смішних ляльок, які сидять і лежать повсюди, і про щось міркувати. Вона намагається йому не заважати. Потім вони вечеряють зовсім по-сімейному і обговорюють різні цікаві новини — чи зникнення в Чечні відомого журналіста, чи новий спектакль епатажного київського режисера, котрий повів своїх глядачів до собору, де мало бути (але не відбулося) вінчання героїв, а згодом потяг їх усіх до зруйнованого будинку… Потім дивляться телевізор і йдуть спати. Деколи вона каже йому: «Давай підемо подивимось на лаванду, тут неподалік є поле, де росте справжня лаванда…» Або ж: «Давай покатаємось на санчатах, учора завія засипала усі стежки, замела усі дороги, а сьогодні так тихо, іній сиплеться з дерев… Візьмемо санчата у Дениска. (Дениско — сусідський хлопчина, у якого батьки — випивохи і суцільні двійки в школі. Батьки лупцюють його за ті двійки, він втікає з дому і з ранку до вечора тиняється на вулиці…). Він добрий — він позичить нам свої санчата…» Він тільки сміється у відповідь, і вони нікуди не ідуть. Зрозуміло ж: він так стомлюється від своїх загальноміських проблем, від економіки (вона так зручно вляглася йому на плечі), що йому не до дурниць… Вона каже йому: «Хочеш, я научу тебе слухати серце під музику бджіл… А хочеш, поїдемо разом до Львова, де сіро-зелені таємничі будинки стоять на відполірованій бруківці, де кам’яні леви сумують біля міської ратуші, і поблукаємо там серед завмерлого часу…» Не хоче… Вона малювала під виконкомом, під його вікнами, смішних поросят на першому блакитному снігу. Запалювала індійські пахощі. Усе даремно. З приводу поросят він суворо наказав двірнику: «Заметіть!» — і їх замели. Над фіміамом кепкував… Вони ні разу не танцювали у парі, він ні разу не казав їй чогось надзвичайного, ласкавого. «Це смачно», — відгукувався він про салат і піцу 100 разів і жодного разу: «Яка ти красуня!» Хоча вона і так знає (ось, наприклад, уже другій рік вмивається лише дощовою водою, а це щось та значить). «Ти, малеча!» — ось найтепліші слова, звернені до неї. Він ні разу не казав їй «моя мила», «я так сумував без тебе»… Вона довго розмірковувала з цього приводу і зрозуміла, що він таких слів просто не знає.
Якось вона несподівано розплакалася при ньому. Він запитав: «Чого ти плачеш?». — «Я тебе кохаю.» — «Дивно. Навіщо ж тоді плакати?». Він ніколи не дарує їй милих чарівних дрібничок, а завжди що-небудь корисне чи смачне: теплі вовняні шкарпетки або повний горщик варених раків. Зовсім нещодавно він приніс їй пляшку шампанського в оксамитовій бордовій сукні. Шампанське вона випила одна того вечора, а у пляшку поставила засохлу троянду.
Так триває уже три роки. Увесь перший рік вона жахливо страждала… Коли він поруч, він не сміється… Я, певно, не приношу йому щастя. Чоловік увійшов у мою долю, а я не така… Навіщо він зі мною, якщо не кохає (у тому, що не кохає, сумнівів не було). Він мені потрібний, а я йому наче б і ні… Усе моє життя — суцільне «можливо». Можливо, він боїться мене втратити… Можливо, йому зі мною добре (просто, він не каже)… Можливо, мене кохають… Це було справжнє божевілля. Ламаючи голову над цим усім, вона додумалася навіть і до такого. Я люблю чоловіка, якого б не хотіла любити. І це так боляче. Я його ненавиджу, ненавиджу тому, що палко кохаю. З ним завжди, як у невагомості. Він зі мною — все начебто добре. Він йде — і все починається спочатку: вона сумнівається, тужить і, як заведена, майструє ляльки… Якось одного разу вона розповіла йому про свої божевільні думки, адже завжди все розповідає — що слід і не слід. «Ти — одержима, — сказав він. — Так не кохають. Ти мене лякаєш…» Він вимовив це, і повітря разом розірвалося, як рветься шовк… Це — намова. Вона абсолютно нормальна. Вона кохає саме так, як кохають. І чого йому її боятися? Але вона замислилася над його словами і почала мріяти про психоаналітика. Але чи віднайдеш його у їхньому місті? Так буває тільки за кордоном: ти приходиш до психоаналітика, лягаєш на кушетку, усе розповідаєш. Кілька сеансів — і ти одужала. Навіть ім’я його забулося… Аналітика і кушетку він назвав черговою жіночою дурістю. Може, і так…