Характерникам здавалося, що шлях до відступу вільний. Іван метнув алебарду на манер списа в останнього боєздатного вояка і пробив тому плече. Олег із Мстиславом вже були кинулися до дверей, крізь які потрапили до палати, але Іван наказав бігти у протилежний кінець зали — за колону. Там були ще одні двері, ймовірно, вони вели до внутрішніх покоїв. Майже нічого не розбираючи на шляху через сльози, вони вибігли у темні порожні сіни, а звідти, мало не навпомацки, вузьким довгим коридором потрапили у якусь холодну комірчину без вікон.
— Тату, чому сюди? — ще не відсапавшись, прошепотів Мстислав до Івана, коли вони, причинивши за собою рипучі двері, причаїлися у цьому непевному сховку.
— Бо в парадних палатах повно варти, — Іван рукавом витер сльози, які ще рясно текли з очей. — Та й через двір нам ніяк не прорватися. А ти таки порушив заборону не брати з собою ніяких засобів із нашого часу!
— Та то волоцюга Ден…
— Тихо, — підняв палець Олег. — Чуєте?
Десь унизу пролунали стрімкі кроки кількох чоловіків, які голосно перемовлялися між собою. Крізь щілини підлоги до комірчини на мить зазирнуло світло смолоскипів. Цього було досить, аби характерники побачили, що у дальньому кутку стоїть драбина, верхній кінець якої впирається у відкриту ляду. Звуки стихли. Іван мовчки вказав на драбину. Олег здерся на горище і звідти прошепотів побратимам, щоб рушали за ним. Він навпомацки подав руку Іванові. Мстислав, приєднавшись до них, одним рухом підняв за собою драбину й нечутно зачинив ляду.
Тут темрява була не такою густою — крізь маленьке трикутне віконце, розташоване угорі двоскатного даху, пробивалося надвечірнє світло. Було чутно, як по кроквах шаруділи миші, втікаючи від несподіваних гостей. Знизу долинали дедалі гучніші звуки ґвалту, що швидко розтікався Кремляддю.
Горище виявилося велетенським — мабуть, накривало увесь терем. З поперечин між кроквами звішувалися в’язанки сушених грибів та оберемки трав, у підвішених до балок полотняних торбах шаруділи сушені ягоди.
Козаки дісталися віконця. Мстислав підсадив на поперечину Олега, і той визирнув назовні. Пошуки вже перекинулися на двір. Браму зачинили, на стіні фортеці через кожні десять метрів стали вартові зі смолоскипами. Олег побачив, що терем з’єднаний зі стіною критою галереєю, яка на рівні другого поверху спиралася на товсті колоди-стовпи. Десь на вежі вдарили у набат.
— Стіна фортеці там, — вказав Олег напрямок. — Це єдиний шанс вибратися звідси.
— Яким чином? — Мстислав зсадив його на підлогу.
— Є в мене план.
22. Моксель у вогні
Яхта «Спас» тихим ходом рухалася униз за течією Дніпра до Запоріжжя. Усі характерники, які залишилися на Землі, зібралися на кормі за плетеним із лози столом. Кок виніс велику опішнянську[48] макітру, придбану минулого серпня Іваном на Сорочинському ярмарку. Вона була повна вареників із картоплею та печінкою, що плавали в густій сметані. Навіть легкий бриз не міг розвіяти неймовірно смачного духу, що йшов від них.
— То кажеш, капітана навів на нас Йосип Бланк? — запитав Свирид у Гордія, який відпустив кока і розкладав вареники по тарілках.
— Капітан сказав, що вони нас певний час «епізодично моніторили», але Бланк, зі свого боку, також порадив йому з нами поспілкуватись, — відповів Гордій, поливаючи сметаною свою порцію. — Зі слів капітана, Бланк твердить, що замовником терактів є самодержець.
— Гадаєш, тому служивому можна вірити? — Назар і до своєї тарілки влив півополоника сметани.
— Мені він не подобається, — пробурчав Мечислав. — Хто зна, що в нього на думці.
— Здається, що ситуативно наші інтереси можуть збігатися, — зауважив Гордій. — Служба так само повинна прагнути запобігти новим терактам, як і ми.
— А може, навпаки, — підвів голову Свирид, — влада зацікавлена у паніці серед населення? Так його простіше буде упокорити. Запровадять драконівські заходи безпеки, аби мати привід не допустити масових протестів…
— Тоді існує ймовірність, — знову втрутився Мстислав, — що капітан намагається втертися до нас у довіру, хитрим робом посилаючись на Бланка, щоб… Ну, наприклад, звинуватити у замовленні «політологам» тих терактів. Заразом і «самодержавну» версію спростують.
48
Опішня — селище міського типу Зіньківського району Полтавської області України, центр виробництва широко відомих виробів з кераміки.