Тегур впевнено крокував першим, вказуючи шлях. Як на те, що довелося пережити юнакові, він швидко оговтався. Іван пояснив це викидом адреналіну, що мобілізував тіло та розум, але дії гормону не могло вистачити надовго.
Піали, сувій та книжку характерники забрали з собою, а заклятий ніж Тегур викинув у глибоку ковбаню, що трапилася їм у гирлі струмка, де він зливався з Мокселлю. На високому кінці Відьминого пагорба ще курилася Кремлядь — пожежу загасили лише під ранок. До берега долинали звуки метушні у фортеці.
Оминувши мис, характерники раптом побачили на протилежному березі Мокселі вогні кількох смолоскипів, що швидко наближалися.
— Це передовий роз’їзд загону кагана, — вказав на вогні Тегур. — Щойно розвидниться, підійде він сам і почне переправу.
— Та й у місті після пожежі неспокійно, — зауважив Мстислав. — Лишатися на березі небезпечно.
— До відкриття брами обмаль часу, — сказав Іван. — Хутчіш!
— Дякую вам, — Тегур раптом вклонився характерникам, — за порятунок. Тут наші шляхи мають розійтися.
— З якого дива? — обурено запитав Мстислав. — Хіба ти не підеш із нами до господи Велеса?
— Ні, я хочу помандрувати до своєї Аланиїди. Дізнатися про долю мого роду. Ви забирайте із собою піали та сувій із книгою, мене ж відпустіть на батьківщину.
— Куди ти зараз підеш, Тегуре? — співчутливо запитав Іван. — Он вже зблід і ледь на ногах тримаєшся. Ще й голодний. Ні, підеш поки що з нами, а там вже Велес порадить, як тобі далі бути.
— А може, Велес зуміє відкрити браму прямо до твоєї батьківщини, — додав Олег, ненав’язливо підштовхуючи юнака до землянки. — За будь-яких обставин тобі слід набратися сил, а там видно буде.
На щастя, у землянці вже колихалося марево брами переходу. Не вдаючись до подальших дискусій із Тегуром, Олег зі Мстиславом попід руки завели його до господи Велеса. Першим, кого вони там побачили, був Ден.
З вікон чиказького хмарочосу відкривався пасторальний краєвид надвечірнього озера Мічиган. Силует висотного міста вже ліг широкою тінню на воду, а там, де вона закінчувалася, червонястими сонячними сполохами вигравали хвилі, гойдаючи прогулянкові яхти. Зграї чайок та качок переслідували їх у надії на поживу від щедрих пасажирів. Ще світле, синє небо креслили численні рожеві сліди від літаків. Під ними плила велетенська повітряна куля, розфарбована у зоряно-смугастий американський прапор. Втім, олігархові в екзилі Владіміру Шахсуварову та його кураторові з ЦРУ Томасу Андреасу було байдуже до весняної краси Мічигану.
— Чи не слід прикрити жалюзі, Томасе? — примружився Шахсуваров. — Гадаю, що наш потайливий друг не любить, коли з вікон видно так далеко…
— І хто Вам це сказав, Владімір? — адмірал, якого цієї миті пустив до кімнати охоронець, став на порозі. Вбраний у джинси та картату сорочку, він широко, по-американському вишкірився у неприродній посмішці. Простягнувши руку для вітання Шахсуварову та Андресу, з пафосом мовив: — У вільному світі, панове, почуваєшся вільною людиною. Простір — ознака свободи!
— То ти поет чи філософ, — олігарх запанібрата поплескав адмірала по плечі.
— Судячи з Вашого настрою, — церушник усе ж натиснув кнопку дистанційного пульту, затіняючи вікна, — евакуація з Москви пройшла вдало. Що ж, вітаю Вас на благословенній землі американської демократії.
— Так, усе за планом, — відповів новонавернений адмірал-демократ. — Дякую!
— Тоді, панове, є привід випити-закусити, — Томас прочинив двері до сусідньої кімнати, звідки одразу полинули пахощі наїдків. — Прошу!
— Ти диви, — екс-ад’ютант самодержця пройшов слідом за Шахсуваровим до столу та взяв пляшку вина, — навіть про «Хванчкару» не забули.
— Знаєш, ці цереушники такі ретельні, такі ретельні, — розсміявся Шахсуваров, — про гастрономічні смаки — і ті розвідають…
— Направду, пане адмірале, про Вашу любов до цього вина нам розповів сам Владімір, — Томас відкоркував пляшку та розлив вино у три келихи. — За подальшу співпрацю!
— Уявляю собі, як лютує зараз наш самодержець! — олігарх зробив кілька ковтків.
— Колишній наш, — всміхнувся до нього адмірал.
— Ну, тепер ти теж колишній… — підморгнув Шахсуваров. — То кажеш, що він наказав пустити «в расход» Томаса, а тоді й мене?
— Було таке! — підтвердив адмірал. — Полонієм отруїти!
— Он воно як! — пересмикнув плечима цереушник. — Уторована стежина. То що ж, панове — нині починається новий етап нашої гри з колись вашою Імперією. Її слід перетворити на колишню Імперію. Завтра ми вилітаємо на Каліфорнійщину. Там, у казенному домі, зустрінемося з Хазяїном.