Намагаючись не видати перед пілотом свого збентеження, він рівним голосом наказав наблизитися до яхти, детально зафільмувати її бортовими телекамерами та вертати до посадкового майданчика ресторації «Леонардо».
— Ще побачимо, панове характерники, — подумки лютував він. — Ви навіть не здогадуєтеся, на які несподіванки здатна моя програма у поєднанні з біоінформаційною речовиною!
Щойно сивий вусань торкнувся Олегової руки, Порадник у його голові раптом почав замовкати. Ще хвилину тому він спонукав парубка за усяку ціну скинути пута і прориватися кудись далі корабельним коридором, а наступної миті — забурмотів щось незрозуміле й поволі затих, не подаючи жодних ознак присутності. Парубок відчув млявість та байдужість до усього навколо. Нестримно захотілося спати. Він притулився до стіни і заплющив очі.
Немов здалеку хлопець чув, як хтось промовляє над ним щось подібне до вірша.
— Що ти зробив? — стурбовано запитав Гордій в Івана, розглядаючи непритомного незнайомця.
— Наразі лише заблокував частину свідомості, яка відповідає за контакт із тим, хто ним управляє та приспав парубка. Це дасть можливість виграти час, аби зрозуміти, що робити далі. Мечиславе, — Іван обернувся до сина, — принеси мені шприц. Пам’ятаєш, Гордію, що розповідав нам учитель в лісі під Каневом про кров нащадків характерників?
— Ти хочеш ввести йому свою кров?
— Ні, лише зробити експрес-аналіз його крові. Судячи зі статури, форми голови та розрізу очей, серед його пращурів можуть бути характерники. Коли це так, є шанс на порятунок.
Взявши з вени непритомного Олега кров, Іван піднявся на палубу, вибризнув її на лабораторне скельце і підставив під сонячне проміння. Трохи потримав так, а тоді накрив долонею, щось шепочучи, і знову відкрив. Спочатку Гордій, Мечислав та Мстислав, які спостерігали за цим «аналізом», не помітили ніяких змін на скельці, але за хвилину кров почала пузиритися, і над нею здійнявся тонкий стовпчик сизо-рожевого диму. На диво, він не розвіювався легким бризом, а піднімався рівно, немов вітерця й не було. Ще за якийсь час кров повністю зникла, і задоволений Іван показав спостерігачам цілковито прозоре, чистісіньке скельце.
— Він із роду характерників, — промовив у вуса. — Нам поталанило!
— А йому й поготів! — хитнув головою Гордій.
5. Теософи колишніми не бувають
Макака — вісімнадцятирічний прищавий «бос» у зграї малолітніх безпритульних, які отираються біля базару Озерка — себе не тямив від люті. Як ці кретини — Ден із Гусиком — могли так попалитися?! Він сьогодні мав віддати той портфель дядькові, який пообіцяв за нього аж шість соток баксів, а ті дебіли!.. Макака приплентався до метро «Вокзальна», де на першу годину йому призначив зустріч той фраєр, що замовив портфеля. Можна було б і не ходити, але замовник не сказав як його розшукати. А раптом ті «шістки» малолітні таки викрутяться, де тоді цього дивакуватого дядька шукати? Шість соток не щодня обламуються.
А дядько таки виглядав диваком: років під п’ятдесят, худорлявий, близько двох метрів заввишки, сивувате волосся забране у тонкий хвіст. Помітно сутулиться і носить довге чорне пончо. Макака уздрів свого замовника здалеку. Той притулився до стіни підземного переходу в обумовленому позавчора місці. Хлопець підійшов ззаду і смикнув брудною рукою за краєчок пончо. Чолов’яга озирнуся, але побачивши, що Макака прийшов із порожніми руками, відліпився від стіни й мовчки посунув до виходу з переходу.
— Ми злямзили для вас портфель, злямзили, — похапцем заговорив злодюжка, — Ден рвонув його з рук того жирного лоха. Тоді вони з Гусиком мали сховати портфель, а уночі віддати мені, але пацанів прямо на сховку злапали якісь круті чуваки. Мені оце Гусик дзвонив, казав, що їх тримають на кораблі посеред Дніпра. За день-другий вони спробують втекти — і заодно прихоплять те, що Вам потрібно.
— За день-другий, кажеш? — чоловік холодно зиркнув на Макаку. Під тим поглядом хлопчина весь зіщулився, по шкірі продер мороз від страху, — Гаразд, ходімо до мене — дам тобі чогось попоїсти.
— Та я не голодний…
— Пішли, сказано.
Макака безвільно рушив за довготелесим, зауваживши, що той трохи накульгує.
Василь Остапенко — єдиний і пізній син своїх батьків — народився сорок вісім років тому у Кривому Розі. Його тато працював на заводі «Криворіжсталь». Тож помер, не доживши до пенсії, адже виплавка металу дуже шкодить здоров’ю сталеварів. Василева мати пережила тата лише на рік, і тринадцятилітнім підліток опинився у дитбудинку. Там його прокляттям став високий зріст. У чотирнадцять він був заввишки метр вісімдесят п’ять і продовжував рости. Це викликало жорстокі кпини та знущання однолітків, а подекуди — й дошкульні жарти дорослих. Та саме зріст дав йому шанс на особистий успіх — «путівку у життя», як висловлювалися радянські пропагандисти. На уроці фізкультури Васю помітив тренер юнацької баскетбольної секції при тій самій «Криворіжсталі». Тренер потрапив до інтернату випадково — на територію закладу забіг у гонитві за дворовою кішкою його лютий і дурний, але все одно улюблений фокстер’єр. Згодом тренер жартував, що баскетболістом хлопець став завдяки тій облізлій кішці.