Та ще більш недоречним, просто таки дивакуватим, виявилося прохання, точніше завдання, яке виклав спонсор. Василь мав віднайти захований більше десяти років тому… коричневий портфель із золотими замками. На питання секретаря, чому це доручення отримує він, а не професійні детективи, спонсор відповів, що, найімовірніше, портфель був захований у будинку Блаватської. А він, Василь, за роки роботи у Теософському товаристві вивчив цей дім від підвалу до горища. Сховав же портфель сам знаменитий Хазяїн перед початком своїх поневірянь за кордоном, куди він колись вирушив із панамським паспортом[11].
Напередодні свого відльоту до Швейцарії, де його згодом заарештували та передали американському суду, Хазяїн приїхав до міста, що стало йому рідним. Серед численних справ він знайшов час і для відвідин занедбаної садиби Блаватських, де тоді лише планували створити музей. За Хазяїном стежили спецслужби. Його вичавлювали до еміграції, бо для тодішнього президента він був небезпечним конкурентом. Усі політичні та особисті зв’язки, ділові контакти ретельно контролювалися. Особливо спецслужби цікавилися документами, які він мав намір забрати з собою або до часу заховати в Україні. Було відомо, що Хазяїн ніколи не розлучається з коричневим портфелем із крокодилової шкіри. Його вміст становив величезний інтерес для тодішнього президента, але підступитися до нього без явного порушення закону та прямого силового конфлікту з численною охороною Хазяїна було неможливо. Отож наглядали здалеку. Портфель зник із поля зору саме після несподіваного візиту його власника до садиби Блаватських.
Василь не питав у Булиги, звідки той так детально обізнаний з обставинами справи. Лише намагався пояснити спонсорові, що будинок музею зазнав спроби ремонту, і портфель — якщо він там був — могли знайти будівельники. Або волоцюги, які там зимували. А найімовірніше його просто згризли миші та щурі — шкіра таки, ще й крокодиляча! Однак Булига наполягав, щоб «пан секретар» бодай зробив спробу. На тому й розійшлися.
Наступного дня без жодної надії на успіх Василь запитав у добре йому знайомої директорки музею Блаватської: чи не знаходили у будинку під час реконструкції якого-небудь, припустимо, саквояжа. Відповідь приголомшила. Більше десяти років тому сама директорка, оглядаючи кімнату, що колись слугувала кабінетом матері Олени Блаватської — Олени Ган — знайшла у заглибленні під відірваною половицею притрушений будівельним сміттям портфель. Новісінький і цілковито порожній. Василь збагнув, що жінка віднайшла портфель майже одразу по тому, як його сховали. Директорка не ризикнула продати вочевидь дорогу та дивну знахідку, тож кілька років використовувала її для того, щоб затіняти від надмірного світла вазон із улюбленими фіалками на вікні кабінету. Там його й побачив один відвідувач музею, який дуже цікавився родиною Блаватських. Він зробив закладові невелику пожертву, натомість попросив подарувати йому цей портфель. На той час він вже геть втратив товарну цінність — лак потріскався на сонці та облупився. Директорка віддала його меценатові.
Василь того ж дня переказав цю історію Булизі, чим дуже його засмутив. Спонсор швидко згорнув розмову та пообіцяв ще із ним зв’язатися.
Наступного ранку в обшарпані двері Василевої квартири постукали. Відчинивши, пан секретар теософського товариства побачив перед собою розповнілого, посивілого, але як завше усміхненого «латвійця» Андреаса Томіньша. Щоправда, тепер він офіційно іменував себе Томасом Андреасом, підданим шведської корони. Сидячи на розхитаних табуретках у Василевій кухні й попиваючи принесений несподіваним гостем віскі, шпигун і його колишній агент почали розмову.
Олег прокинувся. Він так само сидів на підлозі каюти, припнутий кайданком до ніжки ліжка. Відчувалося легке тремтіння корпусу судна — яхта йшла повним ходом. Порадник не повертався. Без нього на душі було порожньо й сумно, навіть лячно — адже разом із ним кудись поділося і таке чітке розуміння сенсу його життя; тепер хлопець не знав, кому і як має служити.
До каюти зайшов сивий чоловік, якого Олег бачив учора. На дверях стали двоє, також уже бачених, однакових парубків.
— Як тебе звуть? — сивий присів на ліжко.
— Олег.
— Коли я зніму кайданки, ти не полізеш у бійку?
— Ні, мабуть.
— Гаразд, спробуймо. Мечиславе!
Один із парубків звільнив Олегову руку, і той пересів на ліжко поряд із сивим, який повів далі:
— Мене звуть Іваном, і я вже здогадуюся, навіщо ти приплив до нас. А чи сам ти це знаєш?
11
Усі збіги з біографією одного з колишніх прем’єр-міністрів України середини 90-х років є випадковими.