— Чому ж характерники не спромоглися вчинити так ще тоді, коли намагалися врятувати Кобзу від Катерини ІІ, замість ризиковано мандрувати аж до Індії? — запитав Олег.
— Зради боялися, — коротко пояснив Мечислав. — Є в Україні такий, дотепер поширений, національний вид спорту…
— Траплялося таке поміж козаками, траплялося, — зітхнув Іван. — Тепер за допомогою Кобзи ми спробуємо зарадити насланому на тебе електронно-кабалістичному закляттю, — підсумував він. — Зробити це слід у Кам’яній могилі, у ніч, коли на небі з’явиться молодик.
— Твоє щастя, що були у твоєму роду характерники, — всміхнувся Гордій до Олега.
Гурт рушив назад до берега. Коли проходили крізь примарний кущ, Порадник ще раз нагадав парубкові про себе неприємним відчуттям важкості у голові.
Транихиїл полегшено зітхнув, задоволено потер долоні. Він міряв кроками лабораторію з кутка в куток, періодично зазираючи до монітора, аби відстежувати пересування Олега — вже десь на південь від Дніпропетровська. Увійшла Людмила.
— Я не помилився в адаптативних здібностях програми, хоча наш коштовний біоробот таки примусив мене похвилюватися, — збуджено проказав переповнений гордістю дослідник. — Хоча мене трохи непокоїть те, що характерники якимось чином спромоглися впливати на програму, але вона усе одно виявилася здатною їх обдурити. Тепер я знову можу стежити за пересуваннями Олега, — Транихиїл вказав на монітор.
— Що чути від Йосипа? — запитала ворожка.
— Скиглить, скнара такий! Мовляв, задорого йому обійдеться експедиція із повернення біоробота, а ще чомусь дуже непокоїться долею портфеля, в якому зберігав контейнер.
— Мені він теж казав, що прагне його повернути. Дивний він якийсь. Утім, скажи мені інше: якщо ти знову контролюєш Олега, то чом би просто не примусити його повернутися сюди?
— У тім-то й річ, що характерникам вдалося виштовхнути програму-закляття на периферію його свідомості. Тепер Олег знову людина, майже.
— Як таке могло статися?!..
— Кат його знає. Слід з’ясувати. З наукової точки зору це навіть цікаве завдання, — Транихиїл схилився над монітором. — Мелітополь це вже Запорізька область?
— Так, а навіщо тобі це?
— Бачиш, Олег зараз перебуває десь на березі річки Молочна, у Мелітопольському районі, — він вказав на монітор, де на карті, складеній з космічних знімків земної поверхні, стрімко рухалася яскраво-червона цятка.
— Цікаво, що їм там знадобилося? До речі, програма-закляття знову відновила зв’язок у той момент, коли Олег, ймовірно у кампанії характерників, перебував на Хортиці.
— Ого! Хортиця вважається одним із «місць сили» характерників! Гадаю, Олега слід чимшвидше вирвати з їхнього гурту! Справді, де той чортів Йосип з його головорізами? Замість дбати про справу, з якимось портфелем, мов із писаною торбою носиться…
Олег знову був за кермом свого світло-синього джипа. Він обережно вів машину розбитою шосейкою, насолоджуючись поза тим самою можливістю кермувати. «Хонду» до Запоріжжя із Дніпропетровська перегнав Мечислав, який зараз сидів поряд. Машина від часу останнього сніданку Олега з Людмилою так і простояла на гостьовій стоянці ресторану «Порто-Яффо». Вочевидь, ворожка подбала про це. Ключі від автівки, пристебнуті карабіном до петлі паска, під час горе-запливу Дніпром так і лишилися у кишені Олегових джинсів. Запаяні ж у пластик водійські права збереглися у нагрудній кишені сорочки.
Іван з Гордієм сиділи на задніх сидіннях, час від часу скеровуючи напрямок руху.
— Печери Чаклуна[16] ми маємо дістатися завидно, — сказав Іван, поглянувши на сонце, що сідало праворуч від шляху. — Мабуть, Олеже, слід пустити за кермо Мечислава — він ліпше знає цей шлях, швидше доїдемо.
Машина зупинилася. Позаду став і чорний «Інфініті», яким кермував Мстислав. Разом із ним розім’яти ноги вийшов Остап — ще один мовчазний кремезний парубок із команди «Спасу». Олег ближче роззнайомився з ним, коли яхта стояла під Хортицею. В цю поїздку узяли і Дена з Гусиком. Іван спочатку наполягав, щоб лишити волоцюжок на «Спасі», але Гордій непокоївся, що необізнані з підступністю сучасних підлітків, капітан та матроси можуть за ними не встежити. Хлопцям уперше випало подорожувати на розкішному автомобілі — на їхніх писках не минав вираз майже телячого захвату від усього, що їм довелося пережити протягом останніх днів. Попервах вони ще намагалися не виказувати цього, але зрештою кинули удавати байдужість і захоплено роззиралися навкруги — міським безпритульним ще не доводилося опинятися майже на природі.