Обабіч шляху шуміли черешневі сади, які нещодавно відцвіли й тепер милували око молодою зав’яззю. Над черешнями низько сунули сизі хмари. Впали холодні краплини дощу. Долинув один, а потім другий перегук далекого грому. Враз, мало не над головами, вдарила блискавка. Цього разу грім пролунав з такою силою, що аж вуха позакладало. Гусик навіть присів з переляку. Подорожні ледь встигли вибігти з-за черешень та поховатися у машинах, як стіною стала злива. По автомобільних дахах задріботів град.
Ще з першими віддаленими ударами грому Олег відчув, як вони болем озиваються у голові. Зараз, коли гроза була у розпалі, мозок палило синім вогнем нестерпного болю. Занудило, щелепи звела болісна судома. Його стан відчув Іван і наказав зупинити машини, щоб пересадити парубка до себе. Потому вони з Гордієм узяли Олега за руки, як днями на яхті, і біль почав опадати, залишаючи за собою неприємне і дивне відчуття якоїсь порожнечі.
— Це знову Порадник? — запитав Олег, щойно зміг поворухнути язиком.
— Так, він, але ненавмисне, — пояснив Іван. — Щось у тій програмі відреагувало на електричні розряди грози. Та все одно, нам слід якомога швидше видалити його з тебе.
За зливою Олег не помітив, як вони опинилися біля підніжжя Кам’яної могили — посіченого глибочезними тріщинами, гротами та западинами пагорба, який складався з брил пісковику. Крізь пелену дощу святилище проступало жовто-сірою марою на тлі свіжої зелені навколишніх полів. Парубкові здалося, що пагорб своїми обрисами нагадує людський мозок. Ця аналогія одразу ж нагадала, що його власний мозок перебуває під чужим контролем, на щастя — вже лише частково.
— Схоже, дощ не збирається вщухати, — зітхнув Гордій. — Струни Кобзи зроблені з жил тарпанів[17], і коли вони відсиріють — на ній не можна буде грати. А сонце вже на вечірньому прузі.
— Чекати наступного молодика небезпечно, — промовив у вуса Іван. — Хто зна, як поведеться Порадник.
— А що, як загорнути Кобзу у целофановий кульок, та й по всьому? — обернувся до Гордія Мечислав.
— Ач, як у тебе усе просто! — озвався до небожа дядько. — А вологість у печері?
— З цим, я гадаю, впораюся! — Іван розправив плечі. — Готуймося! Очищення здійснюватимемо негайно.
У дзеркалі заднього огляду блимнув фарами «Інфініті» — Мстислав їм про щось сигналізував. Крізь дощову завісу вони побачили, як на стоянку біля пагорба заїжджає сіро-сизий мікроавтобус «Богдан» з тонованими вікнами. За ним — джип «Мерседес». Обидві машини зупинилися позаду автівок характерників та вимкнули фари.
— Кепсько. Відчуваю, що це по наші душі, — занепокоївся Гордій. — Вистежили! Гадаю, слід розвернутися й поглянути, що вони робитимуть.
— Спробуймо — погодився Іван, і, набравши Мстислава, переказав йому маневр.
— Май на увазі, що вони можуть прослуховувати наші телефонні розмови, — попередив брата Гордій.
— А що вдієш? Лише сильні характерники, за переказами, вміли спілкуватися за допомогою телепатії.
— Хто це може бути? — Олег вказав у вікно.
— Найімовірніше, це ті, кого найняв Транихиїл, аби знову полонити тебе, Олеже, — відповів Мстислав, розвертаючи заднім ходом «Хонду», синхронно з «Інфініті».
Джипи, звільнивши проїзд новоприбулим, стали біля краю майданчика. За телефонною командою Івана, Мстислав, Мечислав та Остап, озброївшись схованими під куртками-вітрівками пістолетами, вийшли з машин і зачаїлися за відчиненими передніми дверцятами. Денові з Гусиком було наказано лягти на підлогу й принишкнути, як мишам під віником. Дощ раптом ущух. Обоє дверей мікроавтобуса також відчинилися й звідти горохом висипався з десяток чоловіків у камуфляжі без будь-яких розпізнавальних знаків. Утворивши півколо, вони у цілковитій мовчанці почали наближатися до характерників. З боку в’їзду почулися звуки двигунів і на майданчику раптом опинився чорний «Хаммер» із вимкнутими фарами. З його маленьких бічних віконець хтось викинув кілька бляшанок, й усе навкруги швидко затягло білим димом, крізь який годі було щось побачити.
Не гаючи часу, Іван вклав Кобзу у два целофанові пакети, і наказав Олегові й Гордієві, пригинаючись, рушати за ним. Щойно Олег вислизнув із «Хонди», як у голові знову завовтузився Порадник, намагаючись повернути його у той бік, де стояв «Мерседес». Довелося Іванові з Гордієм взяти його за обидві руки і вести угору стежиною поміж валунами. На майданчику, накритому щільною димовою завісою, панувала цілковита тиша — якщо не брати до уваги гарчання двигуна «Хаммера».