У струмку Людмил поводився бездоганно. Олег подумки домовився з ним, що коропи їм обом геть нецікаві. Якимось чином видр спромігся пояснити парубкові, що він більше звик полювати уночі на річкову рибу, отож за цих жирних, золотавих та цілковито несмачних китайських коропів можна не хвилюватися. Втім, жовтогарячі риби були вочевидь іншої думки, бо щойно Людмил шубовснув у воду, луската зграя дременула геть.
Ще раз подивувавшись здатності Людмила так урізноманітнювати епітетами свою звірину мову, та переконавшись, що інсталяція «Порадника» не зашкодила розумній тваринці, характерники залишили її у спокої. Ось тоді Мечислав згадав про дискету.
Виявилося, що в замку немає комп’ютерних пристроїв, які здатні її прочитати — занадто старий носій інформації вигриз Людмил із крокодилового портфеля. З’ясувавши обставини, за яких Мечислав знайшов дискету, Іван наполіг, щоб її прочитали негайно. Тоді Гордій пригадав, що років із десять тому вони подарували місцевій агрофірмі новий (як на той час) комп’ютер — раптом він ще зберігся.
Виявилося, що зберігся — у бухгалтерії. Це з’ясувалося вже надвечір, коли вони приїхали до колгоспної контори. Запис на вигризеній видром дискеті був украй лаконічний:
N 48° 23.904'
E 34° 49.500'
— Це географічні координати, — впевнено сказав Гордій, поглянувши на ті кілька цифр та літер. — Сорок вісім градусів, двадцять три хвилини, дев’ятсот чотири секунди північної широти та тридцять чотири градуси, сорок дев’ять хвилин і п’ятсот секунд східної довготи. Це десь на північній околиці Дніпропетровська…
— Хіба у позначенні координат вживають слово «хвилина», а не «мінута»? — продемонстрував знання шкільного курсу географії Мечислав.
— Залежно від того, хто коли навчався, — пояснив Свирид. — Вживали і «мінути», і «хвилини». Зрештою, лише в нашій країні дотумкали відокремити географічні хвилини від часових, аби наблизити українську технологічну мову до російської…
— Не про те балачка! — перервав їх Іван. — Дивно, що таку лаконічну інформацію приховали у такий громіздкий спосіб, — знизав плечима Іван. Було б простіше запам’ятати. — Слід, Олеже, тобі навідати місце, позначене цими координатами.
— І якомога швидше, — погодився парубок.
Насправді Йосип Бланк відчув певну полегкість дізнавшись, що Шахсуваров потрапив у катастрофу. Від раптового прибуття олігарха нічого доброго для себе він не очікував. І не лише тому, що втратив контейнер із біоінформаційною речовиною разом з портфелем із садиби Блаватських, але й через сам той портфель.
З майором КГБ Владіміром Шахсуваровим Йосип Бланк познайомився ще за часів пізнього СРСР. Тоді молодий Йося працював у відділі постачання меблевої фабрики на околиці Москви. За три десятки кілометрів від неї, серед лісу, розкинулося закрите містечко, де розташовувалися кілька таємних науково-дослідницьких установ та експериментальних виробництв. До Йосипа часто зверталися адміністратори тих закладів із проханням посприяти у придбанні дефіцитних меблів для власних осель та кабінетів, а інколи — для квартир науковців. Особливим попитом користувалися «м’які куточки» — два крісла та журнальний столик. Йосип налагодив виробництво цих меблів із зекономлених матеріалів, які ніде не обліковувалися, й потроху собі багатів. Так тривало, допоки про це не дізнався майор Шахсуваров. Він поставив Бланка перед вибором: в’язниця або співпраця із КДБ. Звісно, молодий комерсант обрав друге. Його завданням було втиратися у довіру до вчених та інформувати свого куратора про настрої у їхньому високочолому середовищі. Особливо цінною ця інформація не була, бо КДБ й так добре знало про критичне ставлення науковців до всевладдя Комуністичної партії. До того ж, вчені не були відвертими із торгашем, який не належав до їхнього кола. Однак умову Шахсуварова — щоквартально ділитися прибутками від тіньових доходів — Йосип виконував справно. І в цьому полягала справжня цінність агента-меблевика для його куратора.
Під час агонії СРСР Шахсуваров допоміг Бланку емігрувати до Німеччини та використовував його задля нелегального продажу на Захід цінних матеріалів, реагентів та нечисленних інженерних ідей, які вже не могли бути втіленими у Росії. Коли ж полковника Шахсуварова самодержець призначив олігархом, Йосипові запропонували керувати його інвестиціями у Дніпропетровську. Саме гроші Шахсуварова Бланк не без успіху вкладав у прибуткові підприємства Наддніпрянщини. Багаторічна співпраця сприяла зростанню довіри обережного Шахсуварова до колишнього свого агента. Та, як відомо, колишніми агенти не бувають. За рік Йосипові надійшло завдання обладнати у Дніпропетровську біологічну лабораторію для Теда Россмана, відомого ще як Транихиїл, і обладнати її усім необхідним для дослідницької роботи.