— Дене, а може хрін із ним, тим Макакою? — знову заговорив Гусик. — Лише сам цей портфель, знаєш, скільки коштує? А може, у ньому гроші чи коштовності? Недарма ж Макака заборонив нам туди зазирати. Давай хоч одним оком поглянемо! А Макака, він такий ушльопок, що й обдурити може, ти ж його знаєш!
— Воно-то так, але мене стрьомає із ним зв’язуватися. Ходімо. Сам же щойно казав — тут може бути щось таке, за що вбити можуть. — Ден рушив у бік алеї.
— Дене, будь-ласо-о-очка! — канючив Гусик, заступаючи йому шлях. — Ми лише краєчком ока, і одразу ж — до Макаки. Ну давай!
— От блін! Ну звідки ти такий причіпливий узявся? — спалахнув Ден.
— Сам знаєш, з Новамасковска. — впевненіше відповів Гусик.
— Ну давай, спробуємо. Тільки дивись мені, коли бодай словом Макаці прохопишся — приб’ю, — погодився старший хлопець, якому так само кортіло зазирнути у вкрадений портфель. Він натиснув на замки. Гусик і собі нахилився над трофеєм. — Не відкривається — ключем замкнули, — зітхнув Ден.
— Так, громадяни злодюжки-волоцюжки, певно, що ключем. — Притишений басовитий голос пролунав над галявиною несподівано, як сирена сигналізації у супермаркеті, коли здається, що вкрадену шоколадку чи бляшанку пива вдалося-таки пронести крізь раму безпеки.
Ден із Гусиком побачили, що їх оточили троє чоловіків. Старший, який із ними заговорив, був невисокий, кремезний, із вислими білими вусами та густими бровами. На вигляд років шістдесят. Двоє інших — геть однакові, близнюки. Високі, молоді, широкоплечі, вбрані у все чорне. Вони міцно, мов лещатами, схопили Дена з Гусиком за плечі.
— Ну що ж, ходімо, — розповісте, навіщо поцупили портфель, — тихо й повільно, аж мороз пройшов по хлопчачих спинах, мовив вусань. Вихопивши портфель із тремтячих рук Дена, він швидко відкрив його ключем на ланцюжку і полегшено зітхнув. — Слава Богу, контейнер на місці. Беріть їх, — наказав молодшим своїм супутникам, — та рушаймо.
— Дядечку, пустіть… — спробував за звичкою канючити Гусик, але враз замовк, отримавши вагомий потиличник від одного з близнюків.
Їх швидко повели алеєю униз до Дніпра — туди, де темрява була вже зовсім густою. Дорогою старший говорив із кимось по телефону короткими рубаними фразами.
Свідомість поверталася повільно. Важкі поштовхи серця тупим болем відлунювали у голові. Олег відчував, що лежить зовсім голий, прикритий лише легким простирадлом. Живіт разом із ліктями, коліна та гомілки стягували широкі еластичні паски, припнувши його до столу, схожого на хірургічний. Було прохолодно. Здалеку, ніби крізь вату, почувся голос Людмили:
— Схоже, він приходить до тями. А я вже злякалася, що ти перевищив дозу…
— Це було би прикро. Його хромосомний набір просто унікальний, — Олег крізь затьмарену свідомість насилу впізнав голос того, хто вмовляв його здати аналіз крові. — Такою сировиною гріх розкидатися. Ти молодець, що надибала саме його. Щойно твій курвалик оклигає, почнемо інсталяцію програми.
— Але ж Олега шукатимуть, — знову заговорила жінка. — У нього є рідні та друзі. Он уже скільки дзвінків було на його телефон!
— Не хвилюйся, Людмило, не хвилюйся. Гадаю, ми все швидко закінчимо і він сам, під твою диктовку, слухняно зателефонує додому. Всі мої попередні досліди не були даремними. Тепер я знаю оптимальний склад препарату для блокування свідомості та його точне дозування, дякувати тим юним небіжчикам-безпритульним — з них були чудові піддослідні. Гадаю, цей екземпляр нарешті буде працездатним, хоча б тимчасово.
— Говори тихіше. — Олег почув, як жінка наблизилася до нього. — Він, можливо, вже чує нас.
— Ну то й що? Без мого дозволу твій курвалик вже ані слова не вимовить, ані кроку не ступить — цілковита підпорядкованість.
Олег розтулив важкі повіки — по очах боляче різонуло яскраве світло потужних ламп під стелею. Мозком прокотилася нова хвиля тягучого болю. Куди там похміллю! Занудило.
— Доброго ранку, як почуваєшся? — запитала Людмила. Жінка, яку він колись так близько знав, видалася тепер зовсім чужою і незнайомою. Вона стояла, спираючись на бильце офісного крісла, в якому сидів знайомий чоловік у лікарському халаті.
Зараз Олег міг краще його роздивитися: повнявий, круглу голову обліплюють ріденькі рудуваті кучері, з-під яких мружаться маленькі водянисті очі. М’ясистий ніс нависає над тонкими губами, черевце, широкі кисті рук із короткими волохатими пальцями, — вочевидь, сильні. Людмила також сторожко роздивлялася Олега: зацікавлено, мовби давно не бачила і тепер намагається збагнути, що ж у ньому змінилося.