— Він займається дуже небезпечними, але важливими дослідженнями. Їх фінансує Владімір Шахсуваров.
— Який нещодавно сильно травмувався на своєму літаку, у нашому аеропорту. Він летів на зустріч із Россманом?
— Саме так.
— А ви, пане Бланк, яким чином пов’язані з ними обома?
— Бачите, пане капітане, це довга історія.
— Яка чудова сьогодні днина і, здається, в мене ще вдосталь часу, а у Вас?
— Гаразд. Усе почалося з мого знайомства з такою собі ворожкою Людмилою…
Бланк чітко виклав капітанові заздалегідь підготовлену розповідь, яку він сам подумки називав «лайт-версією». У ній ішлося лише про Теда Россмана, біохімічні дослідження якого фінансує відомий іноземний олігарх та Людмилу, що допомогла дослідникові прищепити Йосипу злоякісну пухлину. Про біоінформаційну речовину та гомункула оповідач не прохопився жодним словом.
Коли обидва джипи заїхали на майданчик під брилами Кам’яної могили, сонце кидало перші промені на води річки Молочної. Олег дістав зі скрині загорнуту у полотно раму і рушив з нею до печери Чаклуна. Він наполіг, щоб із ним пішли усі семеро характерників. Іван не забув прихопити із собою Кобзу.
Холод, що струменів від рами, ніби трохи втамувався — принаймні, вже не обпікав Олегові рук. Йому спало на думку, що слід створити просторово-часове поле, аби убезпечити їхній гурт від сторонніх спостерігачів.
— Не треба, — пролунав у коридорі молодий басовитий голос. — Я вже подбав про те, щоб нам не заважали. Тепер, коли ви принесли браму, це мені під силу.
Вони стояли біля темної ніші, що слугувала входом до печери Чаклуна. Іван просунув руку з Кобзою в темний лаз, передаючи її комусь невидимому. Стінами печери одразу ж пішли золотаві та сині сполохи приглушеного світла, а ще за мить — на пласкому камені під стіною грота з’явилася знайома постать юнака у сліпучо-білій сорочці, підперезаній барвистим поясом — Триголос, прадавній дух Хортиці. У руках він тримав Кобзу.
— Олеже, дай мені й браму, — наказав дух.
Парубок здогадався, що брамою Триголос називає раму, яку він тримає під полотном — і простягнув її до печери.
— Відпускай, не бійся, — скомандував господар гроту.
Рама зависла, майже невагома. Вона поволі опускалася додолу. Триголос невловимим рухом зняв полотно, і рама здійнялася під низьку стелю.
— Ви таки повернули Велесову браму! — мовив він. Саме брама, як ви, мабуть, здогадалися — є скарбом Кам’яної могили, — кожне слово духа відлунювалося у чорній порожнечі брами. — Заходьте та сідайте, розповім вам дещо, — Триголос також сів на камені, схрестивши ноги, і почав свою оповідь: — Велес, серед іншого, був богом, який стояв на чатах біля входу в потойбіччя. Коли прадавні вірування в богів замінили на віру у Бога Єдиного, а люди у цих землях припинили зводити капища та приносити офіру давнім своїм кумирам, стародавні боги полишили цей — один зі світів — й оселилися в інших. Це сталося більше тисячі років тому. Не маючи більше змоги охороняти вхід до потойбіччя із цього світу, Велес створив із гілки Прадуба браму, в яку помістив вхід до одного з інших світів. Там він оселився і сам. А браму — вхід до свого світу — Велес заховав у Кам’яній могилі. Вона цілком надійно зберігалася тут більше тисячоліття, аж поки кільканадцять років тому у Придніпров’ї не почав господарювати Хазяїн. Хоча Мелітопольщина формально не належала до його володінь, але той беручкий чоловік прибирав до рук усе, що на його думку, того було варте, й поза межами свого феоду. Він із дитинства знав, що Кам’яна могила зберігає якусь таємницю. Бабуся розповідала йому легенду про скарб. Пізніше й професійні відуни в Києві підтвердили, що є тут щось незбагненно цінне. Звісно, що уява малювала Хазяїнові золото з діамантами, а зовсім не браму у потойбіччя. Він організував сюди кілька таємних експедицій, спеціально створив заповідник, щоб легше було шукати скарби, а головне — щоб інші нишпорки не вешталися. Коштовностей тут, зрозуміло, не знайшли. Та коли за допомогою ультразвуку сканували стіни гроту Кози[31], то таки виявили порожнечу, у якій Велес заховав браму. Доповіли Хазяїнові. Він заборонив оглядати знахідку без нього, а коли приїхав, був люто розчарований. У ніші була якась дивна рама — і все. Хазяїн збагнув, що цей предмет незвичайний, але як його використовувати, не знав. Попри те, наказав забрати звідси і браму, і скриню із зерном. Так сталося, що коли Хазяїн поцупив ці артефакти, мене не було тут — інакше я б не віддав. Без брами спілкуватися з Велесом я не мав змоги, але тепер, сподіваюся, ми з ним контакт відновимо.…