У мінливій чорноті брами з’явилася біла цятка. Характерники вдивлялися у неї, сидячи на теплих каменях печери Чаклуна. Триголос награвав на Кобзі складний мотив. Темп мелодії прискорився. Цятка у рамі зростала, набувши жовто-білого забарвлення. Стало видно, що довкола неї обертається кілька інших, різних за розмірами та відтінками. Мелодія знову пришвидшилася. Чорне тло у рамі спалахнуло безліччю синьо-білих мінливих цяточок.
— Це ж зірки! — вигукнув Мечислав.
— А це, схоже, Чумацький шлях, — сказав Назар, вказавши на зоряне пасмо, що навскоси перетнуло раму.
— Тоді те, що ми бачимо у центрі — Сонячна система, — Назар майже впритул присунувся до рами, посеред якої вже виразно палало справжнє Сонце. — Одна, дві, три, п’ять… почав він рахувати збільшені цятки, які тепер справді виглядали подобами планет. — Але — ні. Тут десять планет, а має бути — дев’ять, із Плутоном[34] включно. Ось погляньте, на третій від Сонця орбіті, діаметрально протилежна Землі, обертається ще одна планета — десята.
— Ця планета зветься Велес, — мовив Триголос, не припиняючи гри. — Саме туди переселився бог Велес майже тисячу років тому, коли тут запанувало єдинобожжя. Велес розташовано точнісінько за Сонцем, і тому його ніколи не видно з Землі. Єдиним зв’язком між планетами є оця брама. Перед тим, як емігрувати, бог сховав її у Кам’яній могилі.
— А ключем до брами є Кобза, — нагадав Олег.
— Так, — Триголос припинив гру і поклав інструмент поряд із брамою.
Зображення у брамі почало зміщуватися, піднімаючись угору. Земля зникла за її «порогом». Сонце також вгадувалося лише золотавим сяйвом у нижньому правому кутку. На спостерігачів насувалася планета Велес.
— Здається, — Олег зосереджено вдивлявся у браму, — що обриси континентів на Велесі точнісінько відповідають земним.
— Не знаю, — знизав плечима Триголос. — Я вперше бачу цю планету зблизька.
Збільшення зображення припинилося. Тепер Велес було видно так, немов характерники та дух споглядають його з ілюмінатора орбітальної станції.
— Схоже, ми бачимо планету з висоти межі її атмосфери, — сказав Назар. — Це майже сорок кілометрів над поверхнею. Ми нерухомо зависли над тим, що на Землі являє собою Атлантичний океан, на Захід від Африканського узбережжя, у Гвінейській затоці.
— Можливо, над точкою перетину екватора й нульового меридіану, — припустив Свирид.
— Дуже схоже, — погодився Гордій.
— Але ж люди домовилися вважати нульовим меридіаном саме той, що проходить через Гринвіч, лише у 1884-му році. Значно пізніше, ніж Велес створив браму та перебрався на планету свого імені.
— Боги, між іншим, володіють даром передбачення, панове, — стріпнув довгими кучерями Триголос.
— Послухайте! — Олег підвівся. — Якщо планета Велес є точною копією Землі, то чи немає на ній своєї Кам’яної могили…
— А в ній такої самісінької брами, — продовжив думку Мечислав.
— Ще скажіть: такого самого Триголоса, — спантеличився дух.
— Цілком імовірно, — всміхнувся до нього Іван.
— А як це перевірити? — запитав Мечислав.
— Гадаю, лише за допомогою Кобзи, — відповів дух, знову беручи до рук інструмент.
Він торкнув басову струну і зображення планети змістилося ліворуч — чітко на схід. Тепер спостерігачі найближчою до себе точкою бачили африканське узбережжя. Було видно навіть білу лінію прибою між жовтим піском та синню океану. Далі на Схід починалося зелене буяння джунглів. Дух торкнув найтонший приструнок, (струну не закріплену на грифі, а лише на корпусі), — зображення піднялося угору, на Північ. Стало видно піски Сахари.
Так вони минули Середземне море, напівзакриті хмарами Анатолію та Чорне море, зачепили Азовське — і опинилися над Мелітопольщиною, над тим краєм, що на Велесі відповідав долині річки Молочна. Над нею також стояли хмари. Схожість ландшафтів із земними була високою, та з’ясувати це точніше заважав… сніг. Назар навіть припустив, що вони споглядають Землю, а не її орбітального двійника — але зафільмовану взимку. З такої висоти роздивитися щось, що могло б підтвердити або спростувати це припущення, було неможливо. Та Олег швидко знайшов вихід, запропонувавши оглянути Дніпро. Жодного з шести водосховищ, створених на великій українській ріці у двадцятому сторіччі, побачити не вдалося. Навіть узимку їх було б добре видно як великі рівні снігові поля. Отже, це таки Велес.
— Гаразд, а як нам наблизитися до поверхні? — Мечислав простягнув руку до брами, ніби намагаючись помацати планету, але наштовхнувся на тонку, холодну і цілковито непроникну мембрану, яка м’яко відштовхнула його.