— Я сказав, що знаю, де зараз Ден із Гусиком…
— А хто такі Ден та Гусик? — довготелесий підвівся, бо засидів ноги.
— Вони викрали в одного дядька портфель… Це Томас просив.
— Портфель, кажете! Давайте подробиці…
Макака незчувся, як розповів слідчим і про замовлення Василя викрасти портфель, і як Ден рвонув його з рук товстуна, і все, що знав про Томаса та подробиці атаки на літак. Закінчив свої свідчення тим, що зізнався: історію про роботу Дена з Гусиком у Коблево він вигадав від початку й до кінця. Довготелесий навіть похвалив його за добре розвинуту фантазію, яка направду врятувала парубкові життя. Утім, слідчі, схоже, не дуже повірили, що Макака не знає, де можуть переховуватися хлопці, але то нехай, то вже лише їхні проблеми.
Його спогади про цю вранішню розмову перервав якийсь шум у коридорі. Було схоже, що там впав стілець. Два притишених голоси — жіночий і чоловічий, лагідно пересміюючись, зашикали одне на одного, мовляв, тихіше, хворих побудимо!
Макака позаздрив і захотів зіпсувати їм те милування. Він звівся на ліктях і голосно закричав, що хоче до вбиральні, і якщо охоронець його негайно туди не відведе — він насюрчить у ліжко прямо під себе. За хвилину скуйовджений міліціонер з’явився у дверях. Він відстебнув кайданки, сердито тицьнув волоцюзі милиці й вивів з палати. Медсестри поряд, звісно, вже не було. Довжелезним коридором гуляв потужний протяг, адже через спеку всі вікна стояли прочинені, ну не витрачати ж державні гроші на установку кондиціонерів у лікарнях для «маленьких українців»[36].
Чоловіча вбиральня містилася метрів за тридцять. Макака з конвоїром не пройшли й десяти метрів, коли почули з-за прочинених дверей його палати якийсь дивний притишений звук — щось цмокнуло та зашипіло. Міліціонер вкляк на місці, а тоді припнув Макаку до ближчої батареї, і, на ходу виймаючи з кобури пістолет, швидко та безшумно рушив на підозріле сичання. Біля дверей кроки його уповільнилися, він заточився, хапаючись за стілець під стіною, а тоді впав. Переляканий Макака хотів закричати, але, вдихнувши, не відчув повітря, легені заповнило щось подібне до вати. Остання думка його була чомусь про гарненьку медсестру.
Транихиїл мало не жбурнув свій смартфон у стіну лабораторії. Ледь стримавшись, він поглянув на реєстр дзвінків — рівно двадцятий. Двадцять разів він телефонував Людмилі протягом ранку, але вона не відповідала. Те саме й за домашнім номером та резервним мобільним. Зникла! Натомість Йосип Бланк відгукувався за першою ж вимогою. Повагавшись, Транихиїл ризикнув обережно розпитати його про Людмилу. Як на обставини, в яких опинився Бланк, голос комерсанта звучав занадто життєрадісно. Йосип відповів, що не бачив ворожку і не говорив із нею телефоном відтоді, як йому прищепили рак. Транихиїл цитьнув, щоб Бланк не базікав про такі речі телефоном та нагадав комерсантові приїхати до лабораторії на укол і привезти обумовлену суму.
Він вже майже наважився поїхати до ворожки додому, коли в кишені лабораторного халата ожив вібросигнал смартфону. Дзвінок був з невизначеного номера. За інших обставин він би не став відповідати анонімові, але зараз наважився.
— Пане Россман, — пролунав у слухавці чийсь молодий, але впевнений голос.
— Так. З ким я розмовляю?
— Ми з Вами ще не знайомі, але в мене нагальна справа…
— Я не маю справ із незнайомцями, — щось у підсвідомості завадило Тедові вимкнути зв’язок.
— Пані Людмила попереджала мене про це. Знаєте, днями в неї відбулася не вельми приємна, але змістовна розмова з трьома молодими людьми, серед яких був такий собі Олег…
— Не знаю я ніякого Олега, — Транихиїл чудово розумів, що несподіваний співрозмовник володіє тим обсягом інформації, який унеможливлює гру з ним на рівних, тож просто тягнув час. Підійшов до комп’ютера перевірити, чи не відновився часом зв’язок із біороботом? — Хвилинку, — кинув він у слухавку.
Зв’язок працював! На моніторі виднівся басейн, де плюскотіла вода, переливаючись через викладені мармуровою плиткою бортики. З картинки випливало, що гомункул купається.
— Пане Россман, Ви ще на зв’язку? — нагадав про себе голос із телефону. — Вам цікава, наприклад, доля контейнера з біоінформаційною речовиною?
— Що з Людмилою?! — далі тягнув Тед, весь захоловши.
— При зустрічі дізнаєтеся. Чекаю на Вас за півгодини у ресторації «Порто-Яффо». Ви ж знаєте, де це?
36
«Маленькі українці» — вислів В.А. Ющенка, президента України у 2005–2010 роках, що відображає його ставлення до співгромадян.